спектакль Лісова пісня Київ 2025-12-10 17:00 Національна опера України ім. Тараса Шевченка
СТИСЛИЙ ЗМІСТ
Дія перша
Щойно на деревах тремтливо ворухнулося перше листя, щойно вкрилися зеленою ковдрою пагорби й долини, як у лісову галявину стрімко, мов пісня, вбіг весняний струмок — той самий, якого звуть Той, що греблі рве. Його вода сміялася, переливалася, він ніби танцював, обіймаючи ногами землю. Весело і захоплено він закружляв із русалонькою — дочкою Водяника, благав її втекти з ним, покинути холодну глибінь і пірнути у вир весняної свободи.
Та суворий батько не дрімає. Лютим поглядом проганяє він неспокійного струмка, а доньку — вперту і зваблену — хапає за руку й силоміць тягне назад у темну глибінь.
Тим часом до лісу заходять дядько Лев і юнак Лукаш. І щойно Лукаш торкається сопілки — прокидається ліс. Звучить тиха перекличка голосів — дерева, трава, пташки, навіть тіні озиваються на поклик музики. І з глибини зачарованого лісу з'являється вона — Мавка. Пробуджена мелодією, вона, мов легкий подих весни, постає перед Лукашем саме в ту мить, коли він підняв сокиру, щоби зрубати молоденьку білокору берізку. Її поява зупиняє його, а погляд — зачаровує. Усе навколо завмирає, бо між ними щойно народжується щось більше, ніж випадкова зустріч.
...Що ж, ти зовсім така,
як дівчина... ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька,
і якось так убрана не по-наськи...
А чом же в тебе очі не зелені?
Та ні, тепер зелені...а були,
як небо, сині...О! тепер вже сиві,
як тая хмара...ні, здається, чорні,
чи, може, карі...ти таки дивна!
Коли хитра й грайлива Русалка разом із веселим, але підступним лісовим чортеням Куцем зваблюють Лукаша до трясовини, ніби в танці обіцянок і примар, він не помічає, як втрачає обережність. І саме в ту мить, коли небезпека стає реальністю, на допомогу приходить Мавка. Вона, не вагаючись, рятує його з болотної пастки.
У її серці щось змінюється. Вона — донька лісу, створена з музики дерев і подиху вітру, — відчуває хвилю емоцій, які раніше були їй чужі. Те, що народжується в ній, уже не просто цікавість або захоплення — це перше глибоке, справжнє почуття. Мавка, яка завжди жила в гармонії з природою, тепер відкриває для себе зовсім інший світ — світ людських переживань, де ніжність переплітається з тривогою, а бажання бути поруч — із страхом бути не зрозумілою.
Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!
Не рони, вербо, сліз над водою,
буде ж, матусенько, милий зо мною!..
Батьку мій рідний, темненький гаю,
як же я ніченьку сюю прогаю?
Нічка коротка — довга розлука...
Що ж мені суджено — щастя чи мука?
Дія друга
На затишній лісовій галявині Лукаш звів собі хату — мовби для нового життя, для щастя, яке здавалося зовсім поруч. Але не знайшлося в тому домі місця для ніжної, тонкої, мов стеблина, Мавки. Її природна тиша, вразливість і душевна чистота не припали до серця Лукашевій матері. Вона бачила в Мавці лише слабкість, непрактичність — усе те, що не підходить до суворої буденності сільського життя.
Тож, не вагаючись, мати приводить у дім іншу жінку — вдову Килину. Та — повна протилежність Мавці: кремезна, рішуча, з руками, що не знають спокою. Вона одразу ж береться до господарства, наводить порядок, і здається, що саме таку Лукаш мав би мати поруч — надійну, земну, «реальну».
Мавка ж залишається наодинці зі своїм болем. Лісові духи — Русалка, Перелесник, Куць — намагаються розважити її, відвернути думки, змусити забути... Але марно. Кохання, яке вона відчула, залишило слід, глибший за будь-яке закляття. І саме в цю хвилину слабкості з’являється Той, що в скелі сидить — похмурий, небезпечний дух темної глибини. Його руки, жадібні до чужого світла, тягнуться до Мавки. Він не пропонує розради — лише тінь, лише забуття, лише мовчазну темряву замість серця, що болить.
Я поведу тебе в далекий край,
незнаний край, де тихі, темні води
спокійно сплять, як мертві, тьмяні очі,
мовчазні скелі там стоять над ними
німими свідками подій, що вмерли.
Тебе візьму я. Ти туди належиш:
ти бліднеш від огню, від руху млієш,
для тебе щастя — тінь, ти нежива.
Але Мавка не підкоряється:
Ні! Я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає.
Мавка підбігла до Лукаша, її серце билося в надії, очі благали про щось останнє, найважливіше. Вона не промовила й слова — лише поглядом шукала у ньому ту людину, яку кохала. Але у відповідь — холод і відстороненість. Лукаш, не в змозі чи не бажаючи відчути її біль, грубо відштовхує її.
Це був момент, коли в Мавці щось обірвалося. Розпач, біль і зрада злилися в одне ціле. Не бачачи більше сенсу існування, вона кидається в обійми Темного — Того, що в скелі сидить. І як тільки його тіні обіймають її, над її світлою сутністю навіки замикаються важкі кам’яні брили. Ліс втрачає свою душу...
А в селі тим часом — музика, сміх, святковий гармидер. Весілля Килини й Лукаша. Але для нього ця радість — порожня. Серед гомону гостей раптом виринає примарний, тужливий образ Мавки. Вона мов тінь — не осуджує, не плаче, просто дивиться. І цього погляду виявляється досить, щоб у серці Лукаша щось обірвалося. Усе, що він намагався забути, раптом вибухає в ньому болем і соромом.
Не витримавши ваги власної зради, він кидає усе — наречену, гостей, музику — і, ніби рятуючись, тікає в ліс. У надії знайти там прощення. Або — хоча б тишу.
Дія третя
Ліс не прощає зради. І хоча мовчить у кронах дерев і в диханні трав, він бачить усе. Мешканці лісу, відчуваючи біль Мавки, зневіру і спустошення, карають Лукаша. Його розум тьмяніє, свідомість розпадається, як листя восени — він більше не той, ким був. Але саме тоді, коли, здається, вже немає надії, трапляється диво.
Кохання Мавки — чисте, як джерело, сильне, як весняний паводок, — пробуджує її з полону каменю. Скеля розсипається на порох, і Мавка повертається у світ. Вона йде до нього, до свого Лукаша — не зі звинуваченням, а з любов’ю, яка не зникла навіть після всього пережитого.
Побачивши її, він схиляється до її ніг, зломлений соромом і провиною. Але не може витримати власної слабкості — знову тікає.
Килина, оскаженіла від ревнощів, проклинає суперницю. І Мавка, не чіпляючись за цей світ, перетворюється на вербу — ніжну, сумну, мов мовчазна пісня. Її душа залишається в дереві.
Минув час. Син Килини грається біля верби. Він вирізує з неї сопілку і просить Лукаша заграти. І щойно той торкається губами до інструмента — звучить музика. Із перших нот — це не просто мелодія. Це голос. Це душа Мавки оживає в пісні. Її туга, її ніжність, її прощення — все ллється в кожному звуці.
Розлючена Килина намагається знищити те, що не може контролювати. Вона наказує Лукашу зрубати вербу. Та руки його не піднімаються — сокира падає з долонь. Тоді вона сама замахується на дерево… Та в цю мить з’являється Перелесник — вогняний дух. Він обіймає вербу, і вона, спалахнувши полум’ям, підпалює хату. У паніці Килина з матір’ю тікають. А Лукаш залишається — сам, оглушений втратою й натхненням. І грає… Грає на сопілці, не зважаючи ні на що — бо в кожній ноті звучить вона.
Перед ним, мов тінь і світло водночас, з'являється Мавка. Вона не з цього світу — і водночас саме в ньому розцвітає знову. Її образ — як відлуння мрії, як кохання, що пережило смерть, біль, зраду — і не зникло. Мавчина душа говорить до Лукаша — ніжно, щиро, вічно.
О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
чистим, палаючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю, —
стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди,
вбогі й багаті, веселі й сумні,
радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю
все, що колись ти для мене співав,
ще як провесні тут вигравав,
мрії збираючи в гаю...
Грай же, коханий, благаю!
Сніг поволі засипає Лукаша.
Балет «Лісова пісня»: поетична феєрія на сцені
У творчій спадщині композитора Михайла Скорульського (1887–1950) особливе місце займає балет «Лісова пісня» — витончене музично-хореографічне втілення геніального твору Лесі Українки. Поетична драма-феєрія української письменниці, створена в 1911 році, стала джерелом натхнення для композитора, який побачив у ній не лише красу слова, а й глибоку філософську основу, здатну зазвучати мовою музики і танцю.
Від поетичної драми до музичного полотна
«Лісова пісня» — це не просто історія кохання, це гімн вічним цінностям, боротьбі високих ідеалів із буденністю. Леся Українка протиставляє мрійливому, чутливому Лукашу — душу, здатну творити і відчувати — обмежений, приземлений світ користі, втілений у Килині. Символічна історія кохання між людиною і лісовою мавкою стає історією про вибір між внутрішнім світлом і зрадою самого себе.
Скорульський не просто перекладає цей твір на мову музики — він надає йому нового емоційного дихання. Лібрето балету створила донька композитора, Наталія Скорульська — балерина і заслужена артистка України. Вона зберегла головні сюжетні лінії, внутрішню драматургію твору, його образну і символічну палітру.
Характер музики: між народною мелодикою і глибоким ліризмом
Музика балету позначена особливою емоційною щільністю, поєднує багатство оркестрових барв із мелодійністю, що іноді проривається у справжню ніжність. У партитурі відчувається вплив волинського фольклору — народнопісенні мотиви органічно вплетені в загальне музичне полотно. Це робить твір не просто українським за змістом, а глибоко національним за духом.
Центр музичної драматургії — це почуття Мавки і Лукаша. Їхня історія проходить крізь увесь балет — від щасливої зустрічі до розпачу і прозріння. Поряд із ними розгортаються казково-фантастичні сцени, пейзажні музичні картини, інтермедії та народні танці — усе це створює насичену емоційно-хореографічну мозаїку.
Історія постановок і сценічне втілення
Балет був завершений у 1936 році, проте через війну постановка відклалася. Лише після визволення Києва, в лютому 1946 року, відбулася його прем'єра на сцені Київського театру опери та балету. Постановку здійснили балетмейстер Сергій Сергєєв, диригент Борис Чистяков, художник Олександр Хвостенко-Хвостов. У головних партіях виступили Антоніна Васильєва (Мавка) та Олександр Бердовський (Лукаш).
Нову сценічну інтерпретацію в 1958 році здійснив Вахтанг Вронський разом із Наталією Скорульською. Вони вдихнули у балет нову сценічну енергію, поєднавши елементи класичного та народного танцю, фантастики й реальності.
У подальші роки відбувалося кілька поновлень вистави — в 1972 (Н. Скорульська), 1986 (В. Ковтун) і 1991 (В. Литвинов). Саме остання версія лягла в основу відеофільму японської компанії NHK, що вийшов у 1991 році.
Артисти, які оживили легенду
Протягом десятиліть партії Мавки і Лукаша виконували найвідоміші українські танцівники. Серед них — Євгенія Єршова, Олена Потапова, Алла Гавриленко, Тетяна Таякіна, Людмила Сморгачова, Микола Апухтін, Анатолій Бєлов, Федір Баклан, Валерій Ковтун, Роберт Клявін та багато інших. Завдяки їм «Лісова пісня» зберегла свій дух і силу — зворушуючи серця глядачів у різні епохи.
«Лісова пісня» сьогодні
Балет «Лісова пісня» — це не лише частина класичного репертуару. Це жива легенда, яка й дотепер знаходить відгук у сучасного глядача. В ній — глибока лірика, філософія, ніжність і трагізм. Вона залишається зразком тонкої музично-хореографічної драматургії, в якій мистецтво, природа й людська душа сплітаються в єдине ціле.
Михайло Скорульський, створюючи цей балет, залишив нам не просто сценічний твір, а оду коханню, вірності, свободі — і людині, яка здатна мріяти навіть у найтемніші часи.
