Якби вся кров моя уплинула отак

Якби вся кров моя уплинула отак,
як сі слова! Якби моє життя
так зникло непримітно, як зникає
вечірнє світло!.. Хто мене поставив
сторожею серед руїн і смутку?
Хто наложив на мене обов’язок
будити мертвих, тішити живих
калейдоскопом радощів і горя?
Хто гордощі вложив мені у серце?
Хто дав мені одваги меч двусічний?
Хто кликав брать святую орифламу
пісень, і мрій, і непокірних дум?
Хто наказав мені: не кидай зброї,
не відступай, не падай, не томись?
Чому ж я мушу слухати наказу?
Чому втекти не смію з поля чести,
або на власний меч грудьми упасти?
Що ж не дає мені промовить просто:
"Так, доле, ти міцніша, я корюся".
Чому на спогад сих покірних слів
рука стискає невидиму зброю,
а в серці крики бойові лунають?..