Осінній вітре, що могучим стоном

Осінній вітре, що могучим стоном
Над лісом стогнеш, мов над сином мати,
Що хмари люто гониш небосклоном,
Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати —

Що у щілинах диким виєш тоном
І рвеш солому із сільської хати,
Зів’яле листя гоном перегоном
По полю котиш, — вітре мій крилатий!

Я довго, пильно слухав стону твого
І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш:
Тобі жаль сонця, цвіту, дня літнього!

О вітре, брате! Як мене побачиш
Старим, зів’ялим, чи й по мні заплачеш,
Чи гнівно слід буття завієш мого?..