Віктор Зубар: поет боротьби, правди й українського духу
Віктор Володимирович Зубар народився 15 серпня 1923 року в селі Пільний Олексинець, що розташоване в Городоцькому районі сучасної Хмельницької області, а тоді належало до Кам'янець-Подільщини. Його дитинство минало у звичайній сільській родині, серед праці, скромності й щоденного зв’язку з землею, що стала першою школою спостережень і переживань для майбутнього поета.
Коли над світом нависла чорна тінь Другої світової війни, юний Віктор, не вагаючись, став до лав борців. Він пройшов війну, бачив її обличчя в найстрашніших проявах, і цей досвід залишився в його серці назавжди — як біль, але й як урок глибокої людяності. Після перемоги, повернувшись до мирного життя, він у 1947 році закінчив фельдшерсько-акушерську школу в Івано-Франківську — професія, яка вимагала співчуття, сили духу й великої відповідальності. Медична справа стала його щоденним служінням людям.
Віктор Зубар працював у селах Західної України, віддаючи свої сили здоров’ю й добробуту простих людей. Із 1956 року він оселився в селі Витилівка на Кіцманщині в Чернівецькій області. Саме тут він укорінився, сформувався як особистість і як поет, став одним із активних громадських діячів Буковини, просвітянином, що глибоко вірив у силу слова, культури й національного самоствердження.
Його перші поетичні спроби з’явилися у пресі ще в далекому 1937 році — тоді, в часи юності, його вірші опублікувала обласна газета «Червоний кордон». Це було перше визнання, але не перший порив до літератури: поезія жила в ньому з юнацьких років, з перших емоцій і перших спроб усвідомити цей світ через слово.
Втім, життєвий шлях поета не був легким. Влада неодноразово переслідувала його за ідейні переконання, тавруючи його твори "націоналістичними". Він не раз ставав мішенню критики з боку функціонерів місцевого відділення Спілки письменників України на Буковині. Його поезії забороняли друкувати — як у пресі, так і у видавництвах, і це накладало на творчість Зубара тяжку тінь цензури й замовчування. Але він не зрадив себе. Він писав — у стіл, у тишу, в надії на час, коли правда знову матиме голос.
Попри все, Віктор Зубар залишився вірним українській ідеї. Його самобутня поетична манера, глибока образність, щирість і простота слова не залишили байдужими ні сучасників, ні старших колег. Справжнім поштовхом у його творчій долі стало благословення великого Максима Рильського, який визнав у ньому справжній поетичний талант.
Зубар — автор багатьох поетичних збірок, дещо з яких побачило світ вже у зрілі роки. Особливе місце в його доробку посідає драма-феєрія «Вітрова донька», що стала не тільки сценічним явищем, а й основою для опери. Лібрето цієї постановки написав сам Зубар, а музику до неї створив відомий український композитор Юрій Мейтус. Цей твір був не лише мистецьким досягненням, а й символом торжества творчості над заборонами.
Віктор Зубар відійшов у вічність 3 вересня 1994 року. Його життя закінчилося тихо, але залишило по собі глибокий слід. Через рік після його смерті, у 1995-му, Кіцманська районна рада — на прохання громадськості та з метою увічнення пам’яті про талановитого земляка — заснувала літературно-мистецьку премію імені Віктора Зубара.
А ще раніше, у 1994-му, поета було посмертно відзначено Літературною премією імені Дмитра Загула — визнанням, яке, хоч і запізніло, але все ж повернуло йому заслужене місце серед обраних словом.
Віктор Зубар — це приклад того, як людина здатна протистояти обставинам, зберігаючи гідність і віру. Його поезія — це відлуння селянського духу, української землі, гідності, боротьби та незламної любові до свого народу. Його ім’я й творчість назавжди вписані в історію української літератури та пам’ять краю, якому він віддав серце.