Володимир Зорін (Валентин Пащук): голос циганських степів і трагічна доля українського письменника
Володимир Петрович Зорін, справжнє ім’я — Валентин Пащук, народився 1904 року серед безкраїх степів Бессарабії в родині цигана-чабана. Його дитинство було нерозривно пов’язане з просторами українського півдня — з вітром, що гуляв над пасовищами, з отарами, які разом із батьком переганяв із місця на місце. Ця рання прив’язаність до землі, до рідного краю й до людей, що жили серед степу, назавжди сформувала внутрішній світ майбутнього письменника.
З юності Зорін вирізнявся рішучістю, силою духу й відвагою. У роки громадянської війни, ще зовсім молодим, він вступив до лав борців за радянську владу. У 1919 році, лише п’ятнадцятирічним, приєднався до більшовицької партії — це був свідомий вибір людини, яка шукала справедливість у неспокійні часи руйнування старого світу й народження нового ладу. Згодом навчався у Харкові, у школі червоних старшин — військовому навчальному закладі, де готували командирів Червоної армії.
Однак попри військову підготовку, Зорін обрав шлях не командира, а літератора. Увійшов до кола журналістів і письменників, працював у редакції газети "Вісті", що була важливим друкованим органом Радянської України. У 1929 році побачив світ його перший вагомий літературний твір — нарис "Циган на Україні", в якому автор поєднав публіцистичну прямоту з особистим, майже ліричним баченням життя ромської громади. Ця тема була для нього не просто близькою — вона була особистою, вкоріненою в його власній ідентичності.
З початку 1930-х років Зорін розгорнув активну творчу діяльність. Головним фокусом його письменницького зацікавлення стали події громадянської війни на півдні України — у придністровських степах, на Дністрі, серед тих самих місць, де він зростав. У своїх книгах він не лише фіксував перебіг подій, а й намагався осмислити роль звичайних людей, селян, пастухів, робітників у революційних перетвореннях. Такими є його збірки оповідань і нарисів: «На Дністрі» (1930), «Героїка партизанська» (1931) і «Дністер оповідає» (1933). У них він зумів поєднати документальну точність із образною художністю.
Особливе місце в його творчості займають твори, присвячені циганському життю. Книжки «Ром. Оповідання» (1932) та «Ром» (Повість) (1934) стали справжнім літературним проривом: у них Зорін не лише показав життя циган без прикрас, а й спростував численні стереотипи, якими була пронизана офіційна й народна уява про цей народ. Герої його творів — не екзотичні фігури з фольклору, а живі, багатовимірні люди з власними трагедіями, мріями й силою. Обидва видання були неодноразово перевидані, і саме за них Зорін отримав першу премію літературного конкурсу, організованого Наркомосом УРСР.
Проте трагічний 1937 рік приніс криваву хвилю репресій, що прокотилася по всій країні й накрила багатьох представників інтелігенції. Володимир Зорін, попри свою вірність радянській ідеї, потрапив під каток сталінської системи. Його безпідставно оголосили "ворогом народу" — звинувачення, що не потребувало доказів. Письменника заарештували, і того ж року його життя було жорстоко й безповоротно обірване.
Лише через два десятиліття, у 1957 році, ім’я Володимира Зоріна було очищене: він був посмертно реабілітований. Але ні відновлення справедливості, ні визнання його заслуг не повернули людину, яка могла б ще багато написати, ще багато розповісти про степи, про війну, про своїх людей — ромів і українців, яких він однаково глибоко любив і розумів.
Володимир Зорін залишив по собі невеликий, але значущий літературний спадок. Його голос — це голос степу, який пам’ятає кожного, хто в ньому жив, боровся й мріяв. Історія його життя — це свідчення не тільки літературного покликання, а й трагічного часу, який безжально стирав імена, але не здатен був знищити справжню пам’ять.