Валентин Дмитрович Золотополець (Отамановський): на перехресті історії, боротьби і науки
Валентин Дмитрович Золотополець, відомий також під справжнім прізвищем Отамановський, народився 26 лютого 1893 року в селі Яблунівка, що тоді входило до Смілянської волості Черкаського повіту Київської губернії. Сьогодні це територія Смілянського району Черкаської області. Його дитинство минало у багатодітній родині скромного службовця — рахівника цукроварні, що належала графам Бобринським. Походив він із роду, де пам’ять про військову службу та державну відданість передавалася з покоління в покоління: дід Валентина був кантоністом, солдатом з аракчеєвських поселень, який, відслуживши 25 років, став практикуючим фельдшером і брав участь в обороні Севастополя у 1854–1855 роках.
Кінець XIX століття приніс родині нове місце проживання — Київ. Саме тут Валентин здобував освіту, яку завершив у 1912 році із блискучим результатом: він закінчив 5-ту Київську гімназію із золотою медаллю. Обравши юридичний напрямок, вступив до Київського університету, однак уже через рік змінив вектор навчання і перевівся до Київського політехнічного інституту. Тут він не лише поглиблював технічні знання, а й активно долучився до студентського життя. У КПІ став членом нелегальної організації "Українська громада", де очолив термінологічну комісію при гуртку "Натураліст", працюючи над створенням наукової української термінології — завданням, актуальним і непростим у контексті тодішньої русифікаційної політики.
1914 рік став важливим поворотом: Отамановський заснував підпільну організацію "Братство самостійників", яка об’єднувала однодумців навколо ідей національної незалежності, сформованих під впливом Миколи Міхновського. Організація навіть видавала нелегальний друкований орган — "Вільна думка", а рівень конспірації був настільки високим, що сам Міхновський не здогадувався про її існування, попри особисте знайомство з Отамановським.
У вирі революційних подій 1917 року Валентин не залишився осторонь. Він ініціював створення штабу української міліції, брав участь у формуванні першої кінної сотні, а також разом із Міхновським заснував "Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка". Його було обрано до складу Центральної Ради, проте вже незабаром він повернувся до своєї справжньої пристрасті — наукової та літературної діяльності, поновившись на юридичному факультеті.
Одним із найвизначніших моментів його життя став бій під Крутами 29 січня 1918 року, в якому він узяв участь як юнкер Першої Української юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького. Його відвага й вроджене почуття гумору запам’яталися побратимам, зокрема Аверкію Гончаренку, котрий згадував, як у критичний момент бою Отамановський порівнював його з Полтавською битвою.
У тому ж 1918 році Валентин вирушив до Австро-Угорщини, стажувався у Віденському університеті, представляючи засноване ним українське видавництво "Вернигора", яке випускало шкільні підручники, карти, зошити та патріотичні листівки для українських навчальних закладів.
Повернувшись до України у 1920 році, він оселився у Вінниці. Тут зосередився на вивченні Поділля, організував Кабінет виучування Поділля, очолив місцеву філію Всенародної бібліотеки ВУАН, ініціював створення музею-садиби Михайла Коцюбинського, опікувався пам’ятками, пов’язаними зі Степаном Руданським та Лесею Українкою. Його діяльність охоплювала просвітництво, наукову роботу, краєзнавчі ініціативи й культурну спадщину.
Однак у серпні 1929 року життя вченого зламалося: його заарештували в межах сфальсифікованої справи Спілки визволення України. Йому приписали створення "вінницького відділу СВУ", участь у змовах, підготовку до спорудження пам’ятника Симону Петлюрі, зв’язки з "контрреволюційними" силами у Відні. Засудили до п’яти років таборів і двох років заслання до Татарстану.
Попри виснажливе переслідування, Отамановський не зламався. У вигнанні заробляв на життя, викладаючи іноземні мови в медичних вишах Казані, Ташкента, Саратова та інших міст. Він володів сімома європейськими мовами, що дозволяло йому зберігати гідність навіть у складних умовах.
У 1945 році він склав екстерном іспити в Краснодарському педагогічному інституті, отримав диплом історика й продовжив наукову діяльність. Захистив докторську дисертацію про міста Правобережної України у Ленінградському університеті, повернувшись до тем, які досліджував ще в молоді роки.
З 1958 року професор Отамановський мешкав у Харкові, викладав латинську мову в медичному інституті. Помер 10 березня 1964 року, так і не дочекавшись повного визнання свого внеску в українську історію та науку. Лише в 1989 році його офіційно реабілітували, повернувши добре ім’я людині, яка усе життя служила своїй землі, мові та культурі.
Історія Валентина Золотопольця — це історія людини, яка, попри випробування епохи, не зрадила своїм переконанням і залишила по собі спадок, що й досі надихає.