Сергій Жигалко: трагічна доля українського прозаїка доби розстріляного відродження
Сергій Йосипович Жигалко — український прозаїк, літератор міжвоєнного періоду, чиє життя обірвалося в епоху сталінських репресій, а творчість залишила по собі відчутний, хоч і маловідомий, слід у літературі 1920–1930-х років. Народився він 6 (19) жовтня 1902 року у місті Бориспіль, що нині входить до складу Київської області.
Навчався у Київському інституті народної освіти, який закінчив 1926 року — це був період національного та культурного піднесення, коли нова українська інтелігенція шукала своє слово, голос і форму. Жигалко приєднався до літературного об’єднання «Гарт», що об’єднувало молодих митців, налаштованих на оновлення мистецтва й суспільства. Його тексти друкувалися в низці найвпливовіших літературних видань того часу: «Глобус», «Гарт», «Червоний шлях», «Всесвіт» та інших, де тоді публікувалися найсміливіші ідеї доби.
Письменницький стиль Жигалка формувався під очевидним впливом Михайла Коцюбинського та Миколи Хвильового — він тяжів до художньої психології, інтелектуального занурення в середовище й детального змалювання соціального тла. У своїх перших оповіданнях він майстерно й достовірно зображував життя звичайних робітників і селян у бурхливі 1920-ті роки. Це були не просто побутові картини — вони несли в собі драму зламу епох, болісне осмислення нової реальності та внутрішні конфлікти особистості, що жила між руїнами минулого й вимогами нового часу.
Його збірка «Єдиний постріл», що побачила світ у Києві 1927 року, продовжила цю лінію, але з більш жорсткою інтонацією. В оповіданнях письменник змальовує різкі соціальні контрасти, моральну пустоту обивательського середовища, деградацію й безнадію люмпен-пролетаріату в роки непу. Його герої — це не романтизовані борці, а звичайні люди, втомлені, розгублені, приречені на виживання у світі, де втрачено моральні орієнтири.
Тематика подальших творів змістилася у бік глибших морально-етичних питань. У повісті У ночі, надрукованій у першому номері журналу Червоний шлях за 1929 рік, Жигалко звертається до проблеми особистого вибору, темної сторони людської душі, самотності в умовах духовної порожнечі. Твори Липовий цвіт (1930) та Тіні в завулках (1930) поглиблюють цей внутрішній драматизм: у них уже відчувається атмосфера передчуття трагедії, мовчазного спротиву, відсторонення від ідеологічного галасу. Жигалко ніколи не писав під диктовку часу — його слово було чесним, спокійним, але незручним для системи.
Однак доба не прощала внутрішньої свободи. 16 січня 1935 року Сергія Жигалка заарештували. Як і для багатьох його сучасників, офіційні звинувачення мали політичне підґрунтя й не витримували жодної критики, але слугували інструментом репресивної машини. Його засудили до п’яти років ув’язнення в таборах ГУЛАГу. Цей вирок став фактично смертельним: жорстокі умови, фізичне виснаження, повна ізоляція від літературного життя — усе це обірвало його життя. Сергій Жигалко помер у неволі 26 березня 1938 року.
Лише через понад два десятиліття, у 1959 році, вже після смерті Сталіна та початку хрущовської «відлиги», Жигалка було офіційно реабілітовано. Проте його ім’я так і залишилося в тіні — як і імена десятків інших митців, які не встигли розкритися повною мірою через жорстокість епохи.
Жигалко не належить до найвідоміших імен української літератури, однак його творчість заслуговує на глибоке переосмислення. Вона зберегла нерв доби, її напругу, сумніви, боротьбу — і саме тому є важливою частиною духовної історії України. Його тексти, позбавлені патетики й фальші, звучать чесно і зараз — у них б’ється серце людини, яка писала не з трибуни, а з глибини власного болю і віри.