Ігор Жук: між наукою і піснею, між фізикою і поезією
Ігор Теодорович Жук — унікальна особистість, яка поєднала в собі, здавалося б, несумісне: точність науки і чуттєвість поетичного слова. Український бард, поет-пісняр, драматург, художник, науковець — усе це про нього. Народився 7 грудня 1951 року в селі Руда-Сілецька, що на Львівщині. Його життєвий шлях із самого початку виявився багатовекторним — і що далі, то глибше ці вектори проникали один в один, формуючи цілісну й водночас дивовижно багатогранну творчу особистість.
Освіту здобув на фізичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка, де спеціалізувався на теоретичній фізиці. Пізніше навчався в аспірантурі Інституту теоретичної фізики АН України, де поринув у складний світ формул, рівнянь і наукових досліджень. Захистив дисертацію, отримавши ступінь кандидата фізико-математичних наук, став старшим науковим співробітником Інституту космічних досліджень НАН України та НКАУ. Крім фундаментальної науки, захоплювався комп’ютерною графікою, був активним учасником розвитку цієї галузі в Україні.
Попри успіхи в науці, Ігор Жук відчував, що слова для нього — не менш природна стихія, ніж математичні символи. Ще з початку 1970-х він почав писати пісні на власні вірші. Станом на сьогодні в його творчому доробку — близько 400 пісень, написаних українською, російською та польською мовами. Його пісенна творчість поєднує глибоку поетичну образність, філософську рефлексію і музичну лаконічність.
Ігор Жук — автор сценаріїв понад 30 науково-популярних фільмів студії «Київнаукфільм», дитячої п’єси, трьох книжок для дітей і низки радіоп’єс. Також він знаний як організатор художніх виставок у Києві в добу мистецького андеграунду. Сам брав участь у мистецьких проєктах, навчався у київських майстрів малярства — Григорія Зубченка та Геннадія Пришедька, мав персональні виставки.
Його музичний і поетичний талант не залишився непоміченим. У 1986 році на Першому всесоюзному фестивалі авторської пісні в Саратові, за рекомендацією Булата Окуджави, він отримав спеціальний приз за кращу поезію. Пізніше став лауреатом всеукраїнських фестивалів «Оберіг» у Луцьку (1991–1994) та поетичного вернісажу «Троянди й виноград», організованого фондом імені Максима Рильського. У 1997 році був відзначений премією імені Василя Стуса — однією з найпочесніших літературних нагород, що присуджується за незалежну духовну позицію.
Як автор пісень до художніх і документальних фільмів, Жук залишив свій слід у сучасному українському кіномистецтві. Його голос звучить у фільмах «Отаманщина» (1993), «Симон Петлюра» (1993), «Знак Божої іскри» (2001), а також в анімаційній стрічці «Йшов трамвай №9», яка здобула «Срібного ведмедя» на Берлінському кінофестивалі у 2003 році.
Ігор Жук неодноразово виступав як у містах України, так і за її межами — в Польщі, Бельгії, США, Росії. У 1991 році брав участь у Фестивалі української культури в Сопоті, представляючи авторську пісню. Він є не лише учасником, а й членом журі багатьох фестивалів авторської пісні, де не просто оцінює — а надихає й передає досвід.
Його поетична збірка Вавилон вийшла одразу чотирма мовами — українською, російською, польською та німецькою. Цей багатомовний жест є проявом його відкритості до культурного діалогу й водночас підтвердженням універсальності тем, які він порушує у своїй творчості. В основі збірки — біблійний цикл, де крізь призму стародавніх історій проглядаються цілком сучасні етичні й духовні питання.
Попри всю цю багатогранність, Ігор Жук завжди залишався людиною інтелектуального осердя. Його авторитетами в поезії були класики «Срібного віку» — Анна Ахматова, Марина Цвєтаєва, Осип Мандельштам, Микола Гумільов, Борис Пастернак, Максиміліан Волошин. Серед сучасників — Булат Окуджава, Ліна Костенко. Їхній вплив відчувається в ритмах, метафорах, глибині його віршів — але водночас його голос залишається самобутнім, впізнаваним.
З 1972 року Ігор Жук постійно мешкає в Києві. Працював науковим співробітником Інституту теоретичної фізики НАН України, пізніше — в Українському центрі стандартизації та метрології. Проте найбільше його знали й цінували не за титули, а за здатність говорити просто про складне, точно — про вічне, і щиро — про себе.
Його ім’я вже давно належить до тих, що формують сучасний український культурний ландшафт, і буде актуальним ще довго — бо така творчість не старіє, а лише визріває в часі.