Яків Жарко: життя, що стало боротьбою і літературою
Жарко Яків Васильович (13 листопада 1861 — 25 травня 1933) — український поет, прозаїк, драматичний актор, публіцист, активний учасник культурного й громадського руху на межі ХІХ–ХХ століть. Його життєвий шлях став прикладом поєднання творчості, боротьби й служіння українській справі — попри репресії, цензурні заборони й переслідування.
Народився він у місті Полтава, в освіченій родині колезького асесора, де з ранніх літ панувала атмосфера глибокої поваги до культури, книжки, музики й театру. Саме в цій родинній інтелігентній аурі формувалося світосприйняття юного Якова, який ще у гімназійні роки проявив схильність до вільнодумства та протесту проти існуючого порядку. Через участь у революційному русі був виключений із навчального закладу — це стало першим кроком на його складному шляху до свободи слова і думки.
Попри політичні утиски, арешти й численні затримання, він не зрікся своїх переконань. Закінчив земську фельдшерську школу — це дало можливість певний час працювати в медичній сфері, однак серце його належало літературі й сцені. У 1884 році вийшла його перша збірка віршів Перші ліричні твори, в якій звучала палка любов до України — в рядках, сповнених ніжності, туги, надії й спротиву.
Протягом десяти років (1886–1896) Жарко був актором провідних українських театральних труп — під керівництвом Марка Кропивницького, Михайла Старицького та Панаса Саксаганського. Сценічний досвід допоміг йому глибше розуміти драматургію життя і слова, відточити відчуття діалогу, ритму, емоційної напруги — усе це згодом стане невіддільною частиною його літературного стилю.
Його друга поетична збірка — Молодим. Пісні і думи (1891) — була заборонена царською цензурою, що, втім, лише додало йому впевненості в тому, що його слово має силу. Жарко публікувався в Літературно-науковому віснику, редагованому Іваном Франком, а 1896 року в Санкт-Петербурзі побачила світ його збірка байок, яка засвідчила неабиякий сатиричний і публіцистичний талант письменника.
Новим важливим етапом у житті Жарка став переїзд у 1903 році на Кубань, до Катеринодара (нині Краснодар). Тут розпочався найплідніший період його творчості. Саме в ці роки він створив і видав збірки Пісні (1905), Байки (1912), Катеринодарцям (1912), а також історико-публіцистичний нарис На Кубані (1912) і поетичну збірку Балади і легенди (1913). Його твори були включені до антології Українська муза (1908) та до Збірника українських байок (1915), що підтверджує вагомість його внеску в українську літературу початку XX століття.
Поза художньою творчістю Жарко проявив себе як активний громадський діяч. Він був серед організаторів катеринодарської «Просвіти» — культурно-просвітницького товариства, що мало на меті поширення української мови та культури серед місцевого населення. Також відігравав важливу роль у діяльності місцевого осередку Революційної української партії (РУП), яка стала першою політичною українською партією нового часу.
У 1920-х роках Яків Жарко працював на різних посадах у Кубанському художньому музеї, займаючись культурно-освітньою діяльністю. Та навіть у ці відносно спокійні роки він залишався під прицілом радянської влади. У 1929 році, після публікації циклу віршів «З єгипетського циклу», його несправедливо звинуватили у шпигунстві на користь Великої Британії — звинувачення, що звучало абсурдно, але в умовах сталінського терору цілком відповідало логіці репресивної машини. Обшуки, допити, арешти стали постійним фоном його останніх років.
Попри фізичне й моральне виснаження, Жарко не припиняв писати — у його словах завжди звучав біль за Україну, глибока тривога за її майбутнє. Він помер 25 травня 1933 року в Краснодарі, знесилений переслідуваннями, морально зламаний, але не зраджений власній правді. Похований на Всіхсвятському кладовищі.
Особистий архів письменника нині зберігається в Інституті літератури імені Тараса Шевченка у Києві — як мовчазне свідчення життя, в якому переплелися талант, сміливість, біль і любов. Творчість Якова Жарка залишається одним із важливих пластів української культурної спадщини — недооціненої, але живої й щемливо близької сучасному читачеві.