Заньковецька Марія Костянтинівна
(1854–1934)
Акторка, театральна подвижниця, громадська діячка
Марія Заньковецька — сценічне ім’я, яке стало символом цілого періоду в історії українського театру. Її справжнє прізвище — Адасовська. Вона народилася 22 липня 1854 року в селі Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії в родині збіднілих дворян. Була п’ятою дитиною в родині, де, попри непросте матеріальне становище, панувала атмосфера культури, музики й щирої відкритості.
Освіту Марія здобувала в приватному пансіоні Осовської у Чернігові, де викладання поєднувало академічну вимогливість із увагою до естетичного виховання. Ще в дитинстві вона захопилася театральними імпровізаціями, полюбила пантоміму й танець. Її природний артистизм і музичний слух виявлялися під час домашніх виступів: батько мав глибокий баритон, а Марія — потужне меццо-сопрано. Разом вони часто влаштовували імпровізовані концерти, які захоплювали не лише гостей, а й місцевих селян, яких родина Адасовських щиро приймала у своєму домі.
Дівчина росла життєрадісною, відкритою, здатною до співчуття. З дитинства вона відчувала глибокий зв’язок із народом, легко входила в довіру до селян, знала їхні пісні, легенди, повір’я — усе те, що згодом стане основою її сценічного образу. Вона жадала співати, мріяла про навчання в консерваторії, але батьки були категорично проти такого вибору. Її перший шлюб із офіцером Хлистовим, який спершу обіцяв підтримку, виявився помилкою: у Бессарабії, куди вони переїхали, молода жінка відчула духовну самотність.
Саме в Бендерах вона познайомилася з майбутнім корифеєм української сцени — Миколою Тобілевичем (Садовським), який розгледів у ній талант справжньої акторки. Завдяки цій зустрічі, наперекір обставинам, вона остаточно обрала шлях служіння театрові. У Гельсінгфорсі вона брала уроки співу в професора Гржималі, і хоча хвороба зіпсувала її голос, бажання грати на сцені залишалося незламним.
27 жовтня 1882 року вона вперше вийшла на професійну сцену у ролі Наталки Полтавки в театрі Марка Кропивницького в Єлисаветграді. Цей день став переломним — початком великої артистичної дороги. Псевдонім “Заньковецька” вона взяла на згадку про рідне село. Відтоді її гра зачаровувала глядачів по всій Україні. Вона працювала з найкращими трупами М. Старицького, М. Садовського, І. Карпенка-Карого, П. Саксаганського.
Образи, створені Заньковецькою, були пройняті щирістю, психологічною глибиною, драматизмом або ж комедійною живістю. Її героїні — Христя, Софія, Наталка, Катря, Аза, Олена, Зінька, Цвіркунка — не були вигаданими типажами, а живими жіночими долями, що виростали з самого ґрунту українського народу. Вона грала не просто ролі — вона втілювала душу нації.
Після революції актриса долучилася до створення нового театру. У Ніжині вона очолила Народний театр, а в Києві — разом із П. Саксаганським організувала трупу, яка згодом дала початок нинішньому Львівському українському драматичному театру імені Марії Заньковецької. Її першою серед митців вшанували званням народної артистки Української РСР.
Її життя — приклад самопожертви заради сцени, приклад того, як глибоке розуміння народної культури, чесність і мистецька відданість формують національне мистецтво.
Марія Костянтинівна залишила по собі не лише десятки безсмертних сценічних ролей, а й потужну театральну школу. Її талант, щедро підсилений енергією серця, був унікальним даром, що розквітнув у найскладніші часи.
Вона померла 4 жовтня 1934 року в Києві, але її іменем названо театри, вулиці, премії — і в серцях українців її образ живе й донині як символ справжньої, чистої сцени.