Василь Заєць — поет доброти, дитинства і незгасної любові до рідного слова
Василь Васильович Заєць народився у селі Шпичинці, що на Житомирщині, в колишньому Вчорайшенському (нині — Ружинському) районі. Його дитинство, сповнене сільського тепла й простоти, пройшло на хуторі Загайпіль, куди перед початком Другої світової війни переїхала родина. Цей хутір, що нині входить до Турбівської селищної ради Вінницької області, став тим ландшафтом, який назавжди залишився у його серці й закарбувався в подальшій творчості.
Шкільні роки майбутнього поета минули в селищі Турбів, де він закінчив десятирічку. Потім продовжив навчання у Львівському лісотехнічному інституті, який закінчив у 1962 році. Проте ліс і фах інженера не стали його справжнім покликанням. Після трьох років роботи в лісопроектній експедиції в Ірпені Василь обирає для себе іншу стежку — журналістику. Цей вибір виявився доленосним: у слові він знайшов своє справжнє покликання.
Працюючи в районній газеті, Заєць водночас здобував освіту за спеціальністю "журналістика" у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, який закінчив у 1973 році. З того часу його життя було пов’язане з пером, газетним словом і поезією. У переддень здобуття Україною незалежності Василь Заєць редагував видання "Київський час" — орган Київської обласної організації Української республіканської партії. Пізніше він працював у редакції газети "Хрещатик", очолював один із відділів у газеті "Культура і життя".
Справжню славу Василеві Заєцю принесли його вірші для дітей. Поет щиро й тонко відчував дитячий світ, розумів його логіку і музику. Його поетична мова — світла, грайлива, але й наповнена глибоким змістом. Упродовж життя він видав чимало збірок для дітей: "Боброве новосілля" (1970), "Льон посіяла зозуля" (1973), "Голубий дзвоник" (1976), "А ти, жабко, не сиди" (1986), "Шипшинові ліхтарі" (1988), "Семибарвний килимок" (1993), а також пізніші книги: "Пелюстинки пахнуть медом", "Вальс кленової крилатки", "Сонячні ковалі" (усі — 2006), "Скрипка на сінокосі" (2008), "Посланець від сонечка" (2008).
Та Заєць був не лише дитячим поетом. У зрілому віці він звертається до публіцистики, лірики, історичних тем. Серед його книжок для дорослих — пронизані болем, пам’яттю й надією твори: "Громова криниця" (2004), "Пісня помаранчевого містечка" (2004), "Стрічка помаранчева, оранжевий цвіт" (2005), "Повстанські вишні" (2005), лірична повість "Катруся" (2006), філософська проза "Розмова з донею" (2007). Його твори "Хліб від брата" та "Дорогі хлібини сорок першого" (2009) — це глибокі роздуми про воєнне дитинство, про хліб як символ життя, надії, пам’яті. У 2010 році вийшла ще одна книга — "З поля вітер повіває", що підсумовує його поетичну і публіцистичну манеру.
Василь Заєць став членом Національної спілки письменників України у 2005 році. Його творчість вирізняється щирістю, глибиною почуттів, світлим настроєм. У його поезії — тиша лугу, дзвін жайворонка, тепло людської душі. Він писав про прості речі — дитинство, любов до рідного краю, материнське слово, хліб і пісню — але робив це так, що в кожному вірші жила невигадана правда і людська теплота.
Помер Василь Заєць у 2015 році. Але його поезія продовжує жити — у шкільних підручниках, у бібліотеках, у дитячих вустах, які досі повторюють його добрі вірші.
Його ім’я — серед тих, хто творив поетичний голос України, наповнюючи його теплом, світлом і ніжністю.