Ющук Іван Пилипович
Іван Пилипович Ющук — визначний український мовознавець, педагог, славіст, перекладач і громадський діяч, чия діяльність залишила глибокий слід у розвитку української філології та культурно-національного відродження. Народився 2 березня 1932 року в селі Черників, що на той час перебувало під владою Польщі (нині — Чорників, Володимирський район Волинської області). Хоча офіційно роком народження вважався 1933-й, сам Ющук не раз уточнював справжню дату.
Його батько, який служив у польській армії, після повернення до села займався сільським господарством і вирізнявся людяністю — часто допомагав тим, хто мав менше. У сім’ї панувала атмосфера поваги до праці та освіти, що й визначило подальший шлях сина.
Іван початкову освіту здобув у рідному селі, середню — в сусідньому, а завершував школу вже у місті Устилуг. У 1951 році вступив на хімічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка, однак незабаром покинув навчання, не відчувши покликання до цієї науки. Майже рік працював на будівництві Нововолинська — молодого промислового міста, яке тоді активно розбудовувалося.
Новий напрямок у житті Ющук обрав свідомо. У 1952–1957 роках навчався у Львівському державному університеті, на слов’янському відділенні, спеціалізуючись на богемістиці — чеській мові та літературі. Тут сформувався як філолог-славіст, здобувши глибоку фахову підготовку й широку гуманітарну ерудицію. Після двох років викладання в школі, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, де вивчав сербську літературу.
У 1962–1964 роках працював молодшим науковим співробітником у тому ж інституті, продовжуючи дослідження. Захистив кандидатську дисертацію на тему "Тарас Шевченко в літературах народів Югославії", що стала вагомим внеском у вивчення міжслов’янських літературних зв’язків. Працював і над темою, присвяченою Іво Андричу, але через свої національні переконання й активну позицію змушений був залишити інститут.
Із 1967 по 1969 рік завідував відділом методики мови журналу "Українська мова і література в школі", який згодом трансформувався в "Дивослово". Із 1969 року викладав у Київському педагогічному інституті іноземних мов (тепер — Київський лінгвістичний університет), де став незамінним наставником для поколінь студентів. Займався підготовкою майбутніх філологів, журналістів, дослідників мови.
З 1994 року очолював кафедру слов’янської філології, а з 1996 року став проректором Міжнародного інституту лінгвістики і права (згодом — Київський міжнародний університет), де викладав українську мову студентам-журналістам. У своїх лекціях він не лише навчав граматики, а й прищеплював любов до рідної мови, національної гідності та культурної спадщини.
Іван Пилипович активно досліджував зв’язки української літератури з культурами народів колишньої Югославії, перекладав, популяризував сербську і хорватську літературу в Україні. Очолював культурне товариство "Україна — Сербія", виступав на міжнародних конференціях, активно працював у радіоефірі. Його передача "Як ми говоримо" на радіо "Культура" мала велику популярність серед слухачів, оскільки доступно і з любов’ю розповідала про мовні тонкощі та культуру спілкування.
У липні 2011 року його було обрано головою Київського міського об’єднання Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім. Тараса Шевченка. До останніх днів життя Ющук залишався активним у цій просвітницькій структурі, входив до Головної ради Товариства, дбав про розвиток української мови, освіти, культури.
Його позиція була чіткою й безкомпромісною: Іван Ющук відкрито критикував антинародну політику керівництва держави, вказуючи, що Україна й надалі перебуває в колоніальній залежності, а державні посадовці більше дбають про власні інтереси, ніж про добробут і гідність нації. На парламентських виборах 2012 року публічно підтримав націоналістичну силу — Всеукраїнське об'єднання "Свобода", що було проявом його громадянської сміливості.
Помер Іван Пилипович Ющук 27 березня 2021 року в Києві. Залишив по собі не лише фундаментальні праці й глибокі дослідження, а й світлу пам’ять про людину, яка щиро жила з Україною в серці — її болями, її мовою, її мріями.