Олекса Якович Ющенко — український поет, публіцист, автор глибоких ліричних творів і спогадів, що пройшов крізь пекло війни, десятиліття творчого пошуку та залишив по собі багату спадщину, сповнену любові до рідної землі, мови, людської душі.
Народився 2 серпня 1917 року в селі Хорунжівка, що на Сумщині, в Недригайлівському районі — в краю, де природа, слово і праця завжди йшли поруч. Ще в юності Олекса виявляв інтерес до літератури, до поетичного слова, що згодом стало сенсом його життя. Закінчив філологічний факультет Ніжинського учительського інституту — знаного осередку української освіти й культури, який дав країні чимало визначних діячів.
Життєва дорога Ющенка, як і доля його покоління, пройшла крізь полум’я Другої світової війни. Він брав участь у бойових діях, а фронтові реалії, гіркота втрат і водночас гарт мужності — все це глибоко відбилось у його подальшій поезії. За внесок у оборону Батьківщини він був нагороджений численними медалями й почесними грамотами, зокрема — Президії Верховної Ради України, Білорусі та Чувашії.
Ще у 1944 році Ющенко став членом Спілки письменників України — і з того часу його ім’я стало частиною національного літературного простору. Він був не лише автором — він був співрозмовником доби, літописцем душі народу.
Його творчий доробок охоплює десятки збірок поезій, нарисів, есеїв, спогадів. Поетично Ющенко надзвичайно щедрий: він писав про любов і природу, про батьківщину, про історичну пам’ять, про зустрічі з людьми, про красу повсякденного життя. Серед його збірок — «До рідної землі», «Моя весна», «Над широким Дніпром», «Шевченко йде по світу», «Материне серце», «Висока хвиля», «В коханні признаюсь», «Люди і квіти», «Краса землі», «Сповідь», «Вирій», «Тиша в росянім вінку», «По канві життя», «Барвінкова сивина», «Двері в прожите», «Побачення з красою». Поезія для нього — це не просто форма висловлення, а спосіб говорити з читачем напряму, від серця до серця.
У Ющенка була ще одна грань — почуття гумору. Його збірка «Дружнім пером» — приклад добродушної, тонкої іронії, яка не нищить, а лагідно висвітлює суперечності в людських характерах.
З плином часу його слово лише міцнішало. В останні роки з’явилися нові книжки: прозова «Хорунжівка — село моє», де він із великою любов’ю згадує свою малу батьківщину, поетичні збірки «Стежка до людських сердець», «Гомери України», «Зоря Миколи Хвильового». Ці книги стали своєрідними підсумками життєвого шляху — зворушливими, мудрими, наповненими світлом пам’яті.
Також Ющенко був майстром есеїстики та мемуарної прози. Книги спогадів «В пам’яті моїй», «Безмертники» — це не лише інтимна розповідь про пережите, а й літературна пам’ятка, адресована майбутнім поколінням. У 2000 році побачила світ його поетична збірка «Пізня осінь», що підсумовує багатий життєвий і духовний досвід автора.
За свою літературну діяльність Ющенко був удостоєний кількох престижних нагород: лауреат літературних премій імені Павла Тичини, Миколи Хвильового, Михайла Коцюбинського, Петра Артеменка. Його внесок у культуру відзначено званням Заслуженого працівника культури Білорусії та Заслуженого діяча мистецтв України.
Олекса Якович Ющенко залишив після себе не лише книжки — він залишив приклад гідності, відданості слову й народу. Його творчість — це ніжна бесіда з Україною, з тими, хто пам’ятає, чує, відгукується. Його слово, щире й світле, живе — і залишається потрібним, як добра порада й вірна дорога.