Михайло Омелянович Яловий - народився 5 червня 1895 року в селі Дар-Надєжда на Полтавщині (нині Сахновщинський район Харківської області) в родині волосного писаря. Освіту здобував у Миргородській гімназії, яку закінчив у 1916 році. Того ж року вступив на медичний факультет Київського університету, однак більше захопився політичною діяльністю, зокрема ідеями есерів та революційним рухом.
Після Лютневої революції повернувся на рідну Полтавщину, де активно проводив агітацію серед селян і був обраний головою Костянтиноградського революційного комітету. За часів гетьманщини за свою політичну діяльність потрапив до Полтавської в’язниці. У роки громадянської війни вів підпільну роботу в Одесі, на Херсонщині, у Галичині, представляючи інтереси боротьбистів. Разом із Василем Блакитним видавав газету "Боротьба".
У березні 1920 року вступив до лав КП(б)У, отримавши партійний стаж з 1918 року. Працював редактором у газетах "Селянська біднота", "Вісті" Київського губревкому, представляв український уряд у Москві, був відповідальним секретарем журналу "Червоний шлях", редагував "Вапліте", працював у видавництві "ЛІМ". Був активним учасником літературного життя 1920-х, співзасновником "Комункульту" і першим президентом ВАПЛІТЕ.
Публікувався у провідних літературних виданнях — "Жовтень", "Шляхи мистецтва", "Всесвіт", "Знання" та інших. Серед його друкованих творів — поетична збірка "Верхи" (1923), комедія "Катина любов, або будівельна пропаганда" (1928), роман "Золоті лисенята" (1929), який поєднував романтичний стиль із імпресіонізмом.
Творчий шлях розпочинав під псевдонімом Михайло Красний, активно залучаючись до футуристичних експериментів. У 1921 році спільно з М. Семенком і В. Алешком заснував "Ударну групу поетів-футуристів". Однак вже на початку 1925 року разом з іншими митцями перейшов до літературного об’єднання "Гарт", де вступив у конфлікт з В. Блакитним, підтримуючи лінію Миколи Хвильового. Їхня співпраця й дружба тривали до останніх днів життя.
Особливо помітною стала публіцистична діяльність Ялового. Його виступ "Санкт-Петербурзьке холуйство" став гучною відповіддю на шовіністичну статтю в ленінградському журналі "Жизнь искусства". Він палко виступав за збереження національної самобутності української культури, часто приймаючи на себе удари партійної критики.
Проза Ялового, зокрема роман "Золоті лисенята", не отримала належної критичної оцінки на момент виходу. У своїх творах письменник тяжів до романтики революційної епохи, створюючи образи, в яких його сучасники впізнавали себе — молодих, захоплених ідеєю змін.
12 травня 1933 року Ялового було заарештовано. Через кілька тижнів його виключили з партії за нібито участь у контрреволюційній організації. Вирок — 10 років ув'язнення, а згодом — смертна кара. Розстріл відбувся 9 жовтня 1937 року.
Лише 19 червня 1957 року Військовий трибунал Ленінградського військового округу повністю реабілітував Михайла Ялового за відсутністю складу злочину. Його життя і творчість залишили помітний слід у розвитку української літератури доби Розстріляного Відродження.