Софія Іванівна Яблонська - народилася 15 травня 1907 року в селі Германів (нині Тарасівка Львівського району Львівської області) в родині священника й лікаря Івана Яблонського та його дружини Модести, доньки отця Антона Ульварського й Олімпії. У родині зростали ще сестри Марія та Ольга і брати Ярослав і Мирон. Двоє з них, як і згодом Софія, емігрували за межі України.
Перші роки свого життя Софія провела в атмосфері сільської тиші, поруч із батьками та нянькою Юстиною. Під час Першої світової війни сім'я змушена була переїхати до Росії, де дівчина навчалася в гімназії Таганрога. Повернення на рідну землю відбулося 1921 року, коли батько, змінивши політичні переконання, повернувся до священницької служби в Галичині. На жаль, брат Мирон помер у вигнанні від тифу.
Освіта Софії охоплювала вивчення педагогіки, крою та шиття, драматичного мистецтва, книговедення. У Львові вона вчилася в семінарії, потім у Драматичній школі. Захоплення театром переросло у сценічні дебюти, а згодом — у знайомство з кіно. В 1926 році вона вже займалась прокатом фільмів, працювала з художником Романом Турином та керувала кінотеатрами в Тернополі.
У 1927 році Яблонська вирушила до Парижа з мрією про акторську кар’єру. Працювала прибиральницею, моделлю, натурницею, знялася в епізодичній ролі. Навчаючись техніці документального кіно, потоваришувала з письменником Степаном Левинським. Її перша велика подорож у 1928 році до Марокко справила сильне враження: вона описала традиції, побут і гостинність берберів у книзі "Чар Марока" (1932).
Повернувшись до Європи, Софія вела пансіонати в Криниці, відомому курортному містечку. Саме вона відкрила для світу художника-примітивіста Никифора Дровняка, організувавши йому першу виставку в Парижі через Романа Турина.
У 1931 році, за контрактом із товариством "Опторг Юнан-Фу", вирушила в навколосвітню подорож. Відвідала десятки країн, включаючи Лаос, Камбоджу, Сіам, Таїті, Австралію та США. Ці враження лягли в основу книжок "З країни рижу та опію" (1936) і "Далекі обрії" (1936, 1939).
У 1935 році вона повернулась до Криниці, виступала з лекціями, друкувалася в провідних галицьких часописах. Її ім’я стало впізнаваним серед прогресивної інтелігенції, феміністичних гуртків і творчої молоді.
1939 року Софія востаннє приїхала до Галичини. Після прощання з родиною виїхала до Індокитаю. Її батько, не витримавши новин про радянську окупацію, покінчив життя самогубством.
У Китаї Яблонська прожила 15 років. Вийшла заміж за французького підприємця Жана Удена, народила трьох синів: Алана, Данка-Мішеля і Жака-Мірка. Останній став відомим політиком у Франції, двічі обирався сенатором, отримав численні державні нагороди.
Після смерті чоловіка і близьких Софія покинула Париж і оселилася на острові Нуармутьє. Там вона захопилась архітектурою, самостійно проєктувала та будувала будинки. Один із її проєктів отримав визнання місцевої архітектурної комісії як культурна спадщина.
Яблонська підтримувала дружбу з поетесою Мартою Калитовською, яка згодом стала упорядницею її посмертних видань. Софія знову повернулася до літератури: написала повість-спогад "Розмова з батьком".
4 лютого 1971 року Яблонська трагічно загинула в автокатастрофі. Вона везла до видавництва нову збірку "Дві міри — дві ваги". Похована спершу у Вернує поруч з чоловіком, а у 1973 році перепохована на острові Нуармутьє. До останнього дня вона берегла "Кобзаря", гуцульську ляльку та дерев’яну мищину — символи дому, який завжди жив у її серці.
Софія Яблонська залишила по собі багатий літературний і культурний спадок, що поєднав в собі талант письменниці, мандрівниці, фотографині й мисткині. Її творчість — це вікно у світ, яким вона щедро ділилась із тими, хто вмів слухати й бачити.