Остап Вишня
(13 листопада 1889 — 28 вересня 1956)
Остап Вишня – постать унікальна не лише для української, а й для світової літератури. Письменник, чиї твори розходилися мільйонними накладами, здобув любов народу настільки щиру, що його читали навіть ті, хто не вмів читати — їм переказували його "усмішки" сусіди чи родичі. Його популярність була вражаючою і водночас небезпечною у ті суворі часи, коли гумор міг стати вироком.
Популярність Остапа Вишні викликала неоднозначні відгуки сучасників. Одні вбачали в ньому блискучого сатирика і дотепного спостерігача життя, інші ж — критикували за "побутовий гумор", вбачаючи в його творчості відголоски "низької культури". Водночас Вишня був тим, хто говорив мовою народу, розумів його сміх і біль, його щастя й розпач.
Микола Хвильовий захоплювався ніжністю і трагічною глибиною "усмішок" Вишні. Дмитро Донцов же підкреслював, що Остап Вишня не нищив ідеї до основ, як це робили Гайне чи Свіфт, а радше лагідно висміював людські слабкості.
Життя самого письменника було далеким від безтурботного. У 1933 році, в розпал репресій, його заарештували і засудили на десять років таборів. Остап Вишня пережив Печорські концтабори, хвороби, голод, каторжну працю. Він не раз опинявся на межі життя і смерті — то в етапах, то в лікарнях таборів. Та навіть у найважчі часи гуморист не зраджував собі: сміх був його зброєю, його захистом.
Після звільнення у 1943 році Вишня повернувся до Києва. Його реабілітували і навіть закликали писати — щоправда, на замовлення режиму. Однак читач завжди відчував справжню душу письменника за рядками його "нових" усмішок, сприймаючи їх як знак живої присутності рідної людини.
Народ любив Остапа Вишню. І ця любов була глибокою, непідробною. Люди не зважали на політичні наклепи, не приймали на віру пропагандистські обвинувачення — вони знали і відчували свого гумориста серцем.
Його творчий спадок — це тисячі "усмішок", які писалися щоденно, з болем і сміхом, на найрізноманітніші теми. Саме завдяки Вишні термін "усмішка" увійшов у літературний обіг як окремий жанр короткої сатиричної новели. У цих мініатюрах — ціла епоха: від світлого ренесансу села доби українізації до важких років репресій і війни.
Вже у перші роки своєї творчості Остап Вишня став ім'ям-символом. Селяни, робітники, вчителі — вся Україна читала і сміялася разом із ним. І сміх цей був особливим — він очищував душу, давав ковток свободи в умовах повсякденного страху.
Його фейлетони у газетах "Вісті ВУЦВК" та "Селянська правда" ставали справжніми літературними подіями. А перші збірки "Вишневих усмішок", що виходили з 1923 року, моментально розкуповувалися. До 1928 року було видано понад 25 збірок, а наклади сягали мільйонів примірників.
Та часи змінювалися. З початком масових репресій проти селянства і української інтелігенції Остап Вишня опинився у немилості. Його перестали друкувати, цькували у пресі. Але навіть у ті роки його іронія лишалася вірною людській гідності.
Після повернення з таборів Остап Вишня знову став улюбленцем народу. Він писав "Мисливські усмішки", "Театральні усмішки", "Закордонні усмішки", зберігаючи притаманний йому теплий гумор і глибоку любов до людини.
До останніх днів життя Остап Вишня залишався вірним собі і своєму народові. Його останній щоденниковий запис звучить як заповіт: "Я люблю вас, народе мій... Хай буде благословенне твоє ім'я".
Сьогодні творчість Остапа Вишні — це не просто історія гумору. Це історія сили духу, любові до України, незламної людської гідності. Це усмішка крізь сльози, що надихає й зігріває й досі.