Іван Оникійович Вирган (Вергун)
Іван Вирган — справжнє ім’я Іван Оникійович Вергун — народився 14 червня 1908 року в мальовничому селі Матвіївка на Полтавщині, у родині звичайних хліборобів. Його дитинство пройшло серед полів і лугів, що навчили любові до землі та рідного слова. Ці ранні враження згодом втіляться у багатьох його поетичних рядках.
Після закінчення Кременчуцького педагогічного технікуму юний Іван почав працювати вчителем. Він завжди прагнув нести знання й натхнення молодому поколінню. Та незабаром його доля покликала до лав Червоної Армії, де він служив перед початком своєї справжньої літературної дороги.
У 1940 році Вирган здобув вищу освіту, закінчивши філологічний факультет Харківського університету. Але ще задовго до отримання диплома, у 1929 році, він почав публікувати свої вірші. Його поетичний голос швидко привернув увагу: у 30-х роках Вирган заявив про себе як один із найбільш яскравих і перспективних молодих поетів того часу.
Видавши перші збірки "Озброєна лірика" (1934), "Сад дружби" (1935), "Щастя-доля" (1938), а також поему "Джигіти" (1937), Іван Вирган утвердив своє ім’я серед української літературної спільноти. У 1936 році його було прийнято до Спілки письменників України.
Та життя внесло свої корективи. Восени 1940 року Виргана направили до Чернівців — працювати уповноваженим зі співпраці з місцевими літераторами. Проте вже у листопаді його було заарештовано за наклепницьким доносом. Його звинувачували у "злісній антирадянській пропаганді" та навіть у створенні "злочинної банди". Попри жорстокі допити і тортури, Іван Вирган не визнав своєї вини.
21 березня 1941 року Чернівецький обласний суд виніс йому вирок — 10 років ув'язнення у виправно-трудових таборах. Своє покарання поет відбував у важких умовах Печорських таборів поблизу Воркути.
Однак навіть суворі випробування не зламали його духу. У липні 1944 року, після перегляду справи, за постановою Ярославського обласного суду Виргана було достроково звільнено. Повернувшись додому, він майже відразу вступив до діючої армії, доводячи вірність Україні вже на іншому фронті.
Після демобілізації в січні 1946 року Іван Вирган повністю присвятив себе літературній праці. У післявоєнні роки виходить низка його книжок, кожна з яких несе тепло і правду пережитого: "Поворот сонця на літо" (1947), "Матвіївка над Сулою" (1949), "Квітучі береги" (1950), "Країна щастя" (1951), "Поезії" (1954), "У розповні літа" (1959).
Його творчість була сповнена любові до рідної землі, людей, життя. Збірки "Василина", "Над Сулою шумлять явори" (1960), "Лірика", "Даринка з братиком" (1961), "Вибрані твори" (1965), "Краса" (1966), "Питиме зілля" (1967), "Вибране", "Серце" (1969) стали справжнім свідченням глибокого поетичного осмислення життя.
Окрім художніх творів, Вирган активно працював і в царині мовознавства. Разом із Марією Пилинською він уклав "Російсько-український фразеологічний словник", публікації з якого друкувалися на сторінках журналу "Прапор".
Одним із найглибших своїх поетичних творів він вважав вірш "Поворітьма", присвячений драматичному досвіду ув’язнення і поверненню до свободи.
Іван Вирган пішов із життя 12 січня 1975 року, залишивши по собі щедру й щиру спадщину. Його поезія залишається живою — бо в кожному рядку бринить справжнє серце, що любило Україну.