Володимир Кирилович Винниченко (1880–1951)
Володимир Винниченко — одна з найяскравіших постатей українського національного відродження початку ХХ століття. Письменник, державний діяч, революціонер — він належав до тих небагатьох, хто не просто творив літературу, а й сам писав історію свого народу.
Народився Винниченко 1880 року в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (нині — Григор’ївка Кіровоградської області) в робітничо-селянській родині. Батько його, Кирило Васильович, колись був наймитом, а мати, Євдокія Павленко, мала трьох дітей від першого шлюбу. Маленький Володимир був єдиною спільною дитиною в новій родині. Його ранні роки пройшли в атмосфері важкої праці й бідності.
Ще у народній школі хлопчик виявив незвичайні здібності, і вчителі переконали батьків продовжити його освіту. Він вступив до Єлисаветградської гімназії, де одразу зіткнувся з упередженням і ворожістю з боку дітей із привілейованих родин — за свою українську мову, скромний вигляд і походження. Боротьба за місце під сонцем почалася вже тут: сутички, бійки, боротьба за гідність.
У старших класах Винниченко активно включився у революційну діяльність, що коштувало йому виключення з гімназії. Проте він не здався: переодягнений у традиційне українське вбрання, склав іспити екстерном у Златопільській гімназії і отримав диплом.
Навчання у Київському університеті на юридичному факультеті стало новою сторінкою в його житті. Тут Винниченко створив таємну організацію "Студентська громада" і поринув у політичну боротьбу. Арешти, тюрми, втечі, партійна робота стали звичною справою. Паралельно він починає писати — його перші твори пронизані революційною енергією і глибокою любов'ю до України.
У 1917 році, під час революційних змін, Винниченко повертається в Україну. Він стає членом і заступником голови Центральної Ради, очолює Генеральний секретаріат та є автором ключових законодавчих актів Української Народної Республіки. Згодом він очолює Директорію — фактично стає керівником держави у найважчі часи.
Однак внутрішні суперечності, його ліві переконання і гуманістичний світогляд призвели до конфлікту з політичним середовищем. Після усунення з посади Винниченко емігрує, організовує у Відні Закордонну групу українських комуністів. Повернення в Україну у 1920 році не приносить бажаних результатів: співпраця з більшовиками виявилася неможливою через несумісність принципів.
З кінця 1920-х років Винниченко оселяється у Франції. Там, у Мужені, він проводить решту життя, займаючись літературною творчістю і зберігаючи вірність своїм ідеалам.
Його літературна спадщина величезна. Появу його перших творів вітали Іван Франко і Леся Українка. Франко писав про нього як про нову могутню силу в українській літературі, здатну передати правду життя у всій її складності. Михайло Коцюбинський зазначав, що Винниченко став найпопулярнішим автором свого часу.
В його творчості завжди панували складні моральні дилеми: правда і брехня, свобода і обов’язок, любов і зрада. Винниченко ставив своїх героїв перед важкими виборами, досліджуючи глибини людської душі.
Після еміграції він активно працює над літературними проектами. Його п'єси "Брехня", "Чорна Пантера і Білий Медвідь", "Закон", "Гріх" мали успіх не тільки в Україні, але й у Німеччині, Франції, Чехословаччині. П’єси перекладалися, ставилися на сценах багатьох міст, а за мотивами "Чорної Пантери і Білого Медведя" у Німеччині навіть зняли фільм.
В еміграції Винниченко намагався об’єднати українські антибільшовицькі сили, але безуспішно. Політична самотність тяжіла над ним усе життя. Його запис у "Щоденнику" 1925 року говорить сам за себе: "Нема ні одної групи, з якою я почував би себе злитим".
Та найбільшою його любов’ю залишалася література. Він прагнув через свої твори дослідити межі людських можливостей, правдивість і щирість людської природи. Саме тому сучасні дослідники бачать у Винниченкові не тільки українського, а й європейського письменника світового масштабу.
Володимир Винниченко помер 6 березня 1951 року у Франції. Його прах покоїться на цвинтарі Мужена. Сьогодні повернення його імені та творів до української культури — справа честі для нащадків. Адже його заповіт звучить і нині як заклик: "Стійте всіма силами за Україну".