Василь Вражливий — драматична постать української літератури
Василь Вражливий (справжнє ім'я — Василь Якович Штанько) народився 1903 року в мальовничому містечку Опішня Зіньківського повіту на Полтавщині, у великій родині селянина-середняка. Перші уроки життя він отримав у рідному селі, де закінчив сільську школу, а згодом продовжив навчання у гімназіях Зінькова та Полтави.
Батьки мріяли для сина про стабільну професію й переконали його вступити до агрономічної школи. Проте любов до літератури, що розгорілася ще в юності під впливом земляка-письменника А. Заливчого, взяла гору. Василь обрав шлях слова, відчувши в собі справжнє покликання до творчості.
Його літературний дебют відбувся 1923 року, коли перші твори з’явилися на сторінках журналів. Уже через рік вийшла перша книжка оповідань "В яру". За нею послідували збірки "Земля" (1925), "Вовчі Байраки", "Молодість" (1929), повість "Батько" (1929), "Шість оповідань" (1930), "Перемога" (1932) та інші. У період посилення інтересу до національних питань у СРСР Вражливий створив роман "Справа серця" (1933), присвячений життю в Казахстані. Крім того, працював як перекладач із французької мови.
Василь Вражливий активно брав участь у літературному житті країни: спочатку як член Спілки селянських письменників "Плуг", пізніше — ВАПЛІТЕ, а після її розпуску — "Пролітфронту". Його літературне коло включало таких видатних постатей, як Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Григорій Епік.
Квартира Вражливого в Харкові була добре відома серед літературної спільноти. Вона стала своєрідним притулком для письменників і митців: тут зупинялися Йогансен, Слісаренко, Павло Іванов, Сухомлин, Багряний, Плужник та багато інших. Юрій Смолич згадував ту атмосферу як теплу, щиру, майже родинну.
Проте саме ця відкритість і гостинність стали підставою для звинувачень у шпигунстві. Після вбивства Сергія Кірова в грудні 1934 року в СРСР почалася нова хвиля репресій. 25 грудня 1934 року Вражливого заарештували в Харкові. Під час допитів він визнав: політичних партій не належав, проте був "націоналістом", сформованим під впливом ідей Миколи Хвильового.
Фальсифікація справи була типовою для того часу. Звинувачення будувалися на звичних контактах із письменниками та відкритості його оселі. Після арешту Крушельницьких та розстрілу багатьох українських митців, органи НКВС, за свідченням Івана Сенченка, навіть не шукали інших доказів: усе пояснили "шпигунським явочним пунктом".
27-28 березня 1935 року Вражливого судили разом із групою українських літераторів. Його засудили до 10 років ув’язнення у таборах. Покарання відбував на Соловках, де умови життя були нелюдськими.
Та на цьому трагедія не закінчилася. Постановою трійки УНКВС Ленінградської області Василя Вражливого повторно засудили до розстрілу. Вирок виконали 8 грудня 1937 року.
Посмертна реабілітація прийшла лише 1956 року, коли було визнано, що справа проти нього була сфальсифікована.
Сьогодні ім’я Василя Вражливого повертається до української культури як символ трагічної долі талановитої людини, знищеної тоталітарним режимом.