Марко Вороний: трагічна доля українського поета
Марко Миколайович Вороний, знаний також під літературним псевдонімом Антіох, народився 5 березня 1904 року в родині видатного українського поета Миколи Вороного. З юності він прагнув виявити свій талант у слові: уже в 16 років, навчаючись у Чернігівській гімназії, Марко почав писати власні вірші.
Освіту здобував у двох престижних навчальних закладах Києва — Музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка та Інституті народної освіти. Творчий шлях Вороного був яскравим і багатообіцяючим. У 1920-х роках його вірші стали з’являтися у провідних літературних журналах.
Серед його найпомітніших видань — збірки дитячих віршів: "Будівельники", "Коники", "Носоріг", "Ставок", "Червоні краватки" (1930), а також поетична збірка "Форвард" (1932), що засвідчила його глибокий ліричний потенціал. Марко був майстром сонетної форми, мріяв видати окрему збірку сонетів, в яких поєднувалися філософські роздуми, мотиви віри та глибокої духовності. Його поезії, такі як "Молитва", "Церкви і янголи", "Різдвяна елегія", "Отчизна", отримали високу оцінку й були включені до "Хрестоматії української релігійної літератури" (Мюнхен–Лондон, 1988).
На початку 1930-х років Вороний працював на кінофабриці та виконував літературні замовлення на договірній основі. Однак уже в 1927 році документи свідчили про його безробіття — важкі часи почали нависати над ним. Рятуючись від посилення репресій проти української інтелігенції, восени 1933 року Марко перебрався до Москви, де працював у журналі "Наши достижения".
Проте врятуватися не вдалося. 19 березня 1935 року його заарештували в Києві. Під час обшуку в нього вилучили рукописи, листування та книги провідних українських діячів: М. Грушевського, С. Єфремова, М. Костомарова, твори Тараса Шевченка. Незважаючи на зусилля матері, ці матеріали так і не були повернуті.
Слідство велося за сумнозвісною "груповою справою" проти українських письменників: Миколи Зерова, Антіна Лебедя, Леоніда Митькевича, Пилипенка, Павла Филиповича та інших. Їх обвинувачували у змові з метою повалення радянської влади та підготовці терористичних актів.
Марко Вороний, під тиском катувань і морального зламу, був змушений підписати "зізнання". У цих свідченнях він фактично обмовив багатьох своїх друзів і колег: Миколу Бажана, Максима Рильського, Юрія Яновського, Миколу Жука, Юрія Меженка та інших.
1–4 лютого 1936 року військовий трибунал Київського військового округу засудив Марка Вороного до восьми років виправно-трудових таборів. Його відправили на Соловки, де він працював переважно на сільськогосподарських роботах.
Перебуваючи в ув'язненні, Вороний звертався до органів НКВС із заявами про свою невинність, відмовляючись від попередніх зізнань і прохаючи переглянути справу. Але його голосу ніхто не хотів чути.
9 жовтня 1937 року "трійка" НКВС Ленінградської області ухвалила рішення про розстріл Марка Вороного. Вирок було виконано 3 листопада 1937 року.
Тільки через два десятиліття, у липні 1956 року, його мати — Віра Миколаївна — змогла дізнатися про долю свого сина. Її численні звернення до найвищих інстанцій, навіть до Сталіна, залишалися без відповіді. Лише 23 січня 1958 року Військова колегія Верховного Суду СРСР скасувала всі вироки щодо Марка Вороного за відсутністю складу злочину.
Марко Вороний залишив по собі яскравий слід у літературі, навіть попри обставини, що обірвали його життя на злеті. Його ім'я сьогодні є символом таланту, чесності та трагічної долі цілого покоління українських інтелігентів, знищених у добу сталінського терору.