Ірина Вільде: письменниця великої душі та складної доби
Ірина Вільде — літературне ім’я, під яким творила Дарина Дмитрівна Полотнюк-Макогон, одна з яскравих постатей української літератури XX століття. Народилася 5 травня 1907 року в Чернівцях у родині відомого письменника Дмитра Макогона, нащадка старовинного шляхетського роду, що лишив свій слід ще у Хотинській битві 1621 року. Змалку дівчинка зростала у середовищі, де слово мало велику вагу.
Початкову освіту здобула у рідному місті. Однак родинне життя зазнало випробувань через конфлікти батька з румунською владою. 1923 року сім’я змушена була нелегально перейти польсько-румунський кордон і оселитися у Станиславові (тепер Івано-Франківськ). Тут Ірина закінчила гімназію, знайшла свою любов — Євгена Володимира Полотнюка — і почала роботу у приватній українській гімназії.
Із 1928 року вона навчалася у Львівському університеті Яна Казимира на відділенні славістики, де її однокурсником був сам Богдан-Ігор Антонич. На жаль, завершити навчання Ірина не змогла: матеріальні труднощі та політичні переслідування змусили її покинути університет.
У 1933 році Ірина Вільде переїхала до Коломиї, де працювала журналісткою в часописі "Жіноча доля" — виданні, яке поєднувало суспільні теми з літературними пошуками. Саме в ці роки вона почала активніше творити. Її збірка новел "Химерне серце" і повість "Метелики на шпильках" принесли письменниці престижну нагороду Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка, ставши визнанням її оригінального стилю серед галицької інтелігенції.
Після 1944 року життя Вільде остаточно пов'язалося зі Львовом. Тут вона працювала в газеті "Правда України", обиралася депутаткою до Верховної Ради УРСР, а також до обласної і міської рад. За свою літературну працю та громадську активність була нагороджена радянськими орденами у 1947 та 1957 роках. У 1965 році її роман "Сестри Річинські" отримав Шевченківську премію — найвищу літературну відзнаку України.
Письменниця мешкала на вулиці Максима Кривоноса, будинок 33, квартира 7. Її земний шлях завершився 30 жовтня 1982 року. Ірина Вільде спочиває на Личаківському цвинтарі — поруч із тими, хто творив духовну історію України.
Літературний шлях: пошук людського серця
У міжвоєнний період Ірина Вільде займала особливу нішу у літературі Галичини. Вона уникала модної тоді історичної прози й суспільно-політичних тем, обираючи натомість тонкі, психологічно виважені сюжети про особисте життя людини. Саме ця особливість стала причиною тривалих дискусій: чи варті її твори високих нагород? Проте вона мала вірних прихильників серед ліберальної інтелігенції.
У 1936 році Михайло Рудницький узяв у Вільде інтерв’ю для журналу "Назустріч", де вона відкрито визнавала: перш за все її цікавить "людське серце", а не великі ідеологічні теми.
Після 1939 року: вибір і виклики
З приходом радянської влади у Львів Вільде, як і багато інших інтелектуалів, опинилася перед непростим вибором: залишитися чи емігрувати. Вона вирішила лишитися на Батьківщині. Її подальша кар’єра тісно переплелася з радянською системою, що наклало свій відбиток на тематику й стиль її творів. Дехто вважав її колаборанткою, інші бачили в цьому спробу вижити і зберегти талант.
Протягом наступних десятиліть Ірина Вільде продовжувала активно працювати: редагувала часописи, наставляла молодих авторів, організовувала літературні вечори. Її великим досягненням став епічний роман "Сестри Річинські", в якому вона з великою майстерністю розкрила долі кількох поколінь української родини.
Основні твори:
Збірка новел "Химерне серце" (1936)
Трилогія: "Метелики на шпильках", "Б'є восьма", "Повнолітні діти" (1936–1939)
"Історія одного життя" (1946)
"Наші батьки розійшлися" (1946)
"Стежинами життя" (1949)
"Яблуні зацвіли вдруге" (1949)
"Нова Лукавиця" (1953)
"На порозі" (1955)
"Винен тільки я" (1959)
"Життя тільки починається" (1961)
"Троянди і терня" (1961)
"Людське тепло" (1964)
Романи: "Повнолітні діти" (1952), "Сестри Річинські" (1958–1964)
Пам'ять і значення
Ірина Вільде залишила по собі не тільки багатий літературний спадок, а й приклад людини, яка прагнула залишатися вірною собі навіть у найскладніші часи. Її твори зберігають тепло справжнього людського почуття і сьогодні відгукуються у серцях нових поколінь.