Дмитро Васильович Ткач народився 11 вересня 1912 року в селі Орлику, що нині входить до складу Кобеляцького району Полтавської області. Він став одним із тих людей, чия доля була нерозривно пов’язана з історією ХХ століття, переживши складні та драматичні моменти війни та суспільних змін. Вже в юному віці, після Першої світової війни та революції, Ткач опинився на вулиці, ставши безпритульним. Його дитинство було сповнене блукань, труднощів і пошуків стабільності. Проте, коли йому виповнилось вісім років, він знайшов свого дядька-вчителя на Полтавщині, який відразу ж записав його до школи. Цей момент став переломним у житті хлопця, адже він відкрив для себе мир знань і літератури.
Особливо великою для нього стала пристрасть до літератури, яку він почав розвивати ще в підлітковому віці. Читання книг Джека Лондона сильно вплинуло на Дмитра Ткача, і під впливом цього письменника він вирішив написати оповідання про життя безпритульних дітей. Дядько хлопця, захоплений талантом юного письменника, відвіз його до Харкова, де хлопець познайомився з відомим письменником Іваном Сенченком. Той, прочитавши перше літературне досягнення Ткача, похвалив його творчість і порадив юнакові не залишати письменництво.
Після закінчення школи Дмитро Ткач працював горновим і пресувальником на Дружківському металургійному заводі на Донбасі, а потім став співробітником заводської багатотиражки. Відзначаючи свою відданість праці та літературі, він не зупинявся на досягнутому, а в 1940 році закінчив Криворізький учительський інститут. Однак його життя змінилося, коли почалась Велика Вітчизняна війна.
У роки війни Дмитро Ткач став морським піхотинцем, спершу служив на Чорноморському флоті, а згодом — командиром відділення радистів на сторожовому кораблі "Шторм". У боях, що відбувались у найгарячіших точках фронту, він отримав нагороди — орден Вітчизняної війни 2-го ступеня та орден Червоної Зірки за відвагу і мужність. Його участь у війні стала важливою частиною його життя, і, переживши жахи битв, він повернувся до мирної праці, а також продовжив творити.
Після війни Ткач продовжив працювати в літературі, редакціях газет і журналів, зокрема в "Червоному гірнику" в Кривому Розі, а пізніше в "Зорі" в Дніпропетровську. З 1950-х років він обіймав важливі позиції в редакціях і видавництвах, був головним редактором видавництва "Молодь" та директором видавництва дитячої літератури "Веселка". Його проза, в тому числі повісті та романи, сприяла розвитку української літератури, а перша його книга "Плем'я дужих" вийшла у 1948 році. Серед інших відомих творів — "Небезпечна зона" (1958), "Чорне сальто" (1962), "Арена" (1960), "Спокійне море" (1974), "Повернення" (1990) та інші.
Дмитро Ткач став автором не лише книжок для дорослих, але й дитячих творів. Його оповідання й повісті часто ставали основою для театральних постановок, а багато з його пісень та літературних творів збереглися в серцях українців. За свою багаторічну літературну діяльність Ткач здобув визнання не лише серед читачів, а й серед критиків та літературних організацій.
Наприкінці свого життя Дмитро Ткач страждав від невиліковної хвороби очей, але, незважаючи на фізичні труднощі, продовжував активно працювати до останніх днів. Помер він 1993 року в Києві. Його поховали на Байковому кладовищі в столиці України.
Дмитро Ткач залишив після себе багатий літературний спадок, який займає важливе місце в українській літературі. Його творчість, присвячена людській гідності, боротьбі за справедливість та правду, не втратила актуальності й до сьогодні.