Василь Семенович Стефаник: життя та творчість видатного українського письменника
Василь Семенович Стефаник, народився 14 травня 1871 року в селі Русів, яке тепер знаходиться у Снятинському районі Івано-Франківської області, в родині заможного селянина. Його творчий шлях став важливим етапом в історії української літератури, а його новели і сьогодні залишаються класичними творами, що вражають глибиною і правдою зображеного життя.
У 1883 році Василь вступає до польської гімназії в Коломиї, де починає брати участь у роботі гуртка гімназистів, що займалися громадсько-культурною діяльністю серед селян. Вже в молодому віці він почав виявляти інтерес до літератури, і перші спроби писати були ним зроблені під час навчання. Однак його перші публікації залишалися анонімними, а разом з Мартовичем він написав два оповідання — "Нечитальник" (1888) та "Лумера" (1889).
У 1890 році через звинувачення в нелегальній громадській діяльності, Стефаник змушений залишити Коломию і продовжити навчання в Дрогобичі. У той період він долучається до таємного гуртка молоді, а також знайомиться з Іваном Франком, з яким підтримує дружні зв'язки. Після закінчення гімназії в 1892 році Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету, однак, як сам зізнається, медицина не стала його справжнім покликанням. Натомість він активно поринає в літературне та громадське життя Кракова, вступаючи до українського студентського товариства "Академічна громада", яке мало радикальні погляди.
У студентські роки Стефаник багато читає, активно слідкує за літературними новинками і зближується з польськими письменниками. Згодом він також починає писати публіцистичні статті, що з'являються в періодичних виданнях радикальної орієнтації, таких як "Народ", "Хлібороб", "Громадський голос". Першою публікацією Стефаника стала стаття "Жолудки наших робітних людей і читальні", опублікована в 1890 році.
1896–1897 роки стали періодом пошуків для письменника, коли він намагався віднайти власний стиль у літературі. Він пробував писати поезії в прозі, які пізніше були знищені, а кілька з них були опубліковані після його смерті. У 1897 році він написав серію реалістичних новел, таких як "Виводили з села", "Лист", "Побожна" та "В корчмі", які привернули увагу літературної громадськості своєю новизною і оригінальним підходом до зображення життя села. Ці твори стали основою для його першої збірки "Синя книжечка", виданої в 1899 році. Збірка принесла йому широке визнання серед літературної еліти, включаючи таких авторів, як Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський і Ольга Кобилянська.
У наступні роки Стефаник продовжує писати новели, звертаючись до важливих соціальних тем. Наприклад, у збірці "Камінний хрест" (1900) він піднімає тему трагедії селян, зокрема, питання бідності та старості в селянських родинах. Важливими творами цієї збірки стали "Камінний хрест", "Засідання" та "Підпис", які підкреслювали важливість громадянської позиції та морального вибору.
1901 року виходить третя збірка письменника — "Дорога", що стала новим етапом у розвитку його творчості. Збірка містила новели, які відзначалися ліричністю та глибоким емоційним змістом, серед яких виділялися "Давнина", "Озимина" та "Палій". Ці твори демонструють перехід до більш інтимного та суб'єктивного стилю, в якому основну роль відіграють емоції і внутрішній світ персонажів.
У 1905 році вийшла четверта збірка Стефаника — "Моє слово", що стала підсумком першого періоду його творчості. У наступні роки письменник продовжував писати, зокрема, новели, присвячені складним соціальним та особистим темам. У цей період Стефаник активно відреагував на події Першої світової війни, а також на політичні зміни в Європі.
У 1916 році він написав новелу "Марія", присвячену пам'яті Франка, і до 1926 року видав ще декілька збірок, зокрема "Вона — земля", яка містила важливі твори, що стали частиною другого періоду його творчості.
Наприкінці життя Стефаник продовжував писати автобіографічні новели, у яких він поділяв свої спогади про минуле та про труднощі, які він переживав. Серед таких творів — "Нитка", "Браття", "Серце", "Вовчиця", "Людмила", "Каменярі".
Стефаник помер у 1936 році, залишивши по собі величезний літературний спадок. Його твори і сьогодні залишаються актуальними, а сам він вважається одним з основоположників української реалістичної прози, яка відзначається глибоким емоційним змістом, соціальною спрямованістю та майстерністю психологічного аналізу.