Шухевич Володимир Осипович
Володимир Осипович Шухевич (1849—1916) — визначний український етнограф, краєзнавець, педагог і активний громадський діяч, чия праця справила вагомий вплив на розвиток культурного, наукового й освітнього життя Галичини кінця XIX — початку XX століття. Він належав до тієї когорти інтелектуалів, для яких служіння національній справі було не просто обов’язком, а внутрішньою потребою. Дід майбутнього провідника українського визвольного руху Романа Шухевича, Володимир Осипович став тією постаттю, яка об'єднала в собі наукову глибину, організаторський талант і виняткову відданість українській культурі.
Народився у селі Тишківці, що на Коломийщині, в родині священника й письменника о. Осипа Шухевича. Виховувався в атмосфері інтелектуального пошуку й зацікавлення рідним словом. Отримав освіту у Львівському університеті, де сформувався його науковий світогляд. Після завершення навчання, з 1876 року, працював учителем у Львові, невтомно поширюючи ідеї народної освіти й просвітництва серед молоді.
У 1902–1908 роках обіймав посаду кустоша (завідувача фондів) у Музеї імені Дзєдушицьких у Львові. За його ініціативи в закладі були створені нові відділи — природничий та етнографічний, які згодом стали основою для музейної етнографії в Галичині. Його діяльність у сфері культури була напрочуд багатогранною: він очолював або брав активну участь у роботі низки провідних інституцій, таких як «Руська бесіда» (1895—1910), хорове товариство «Боян» (засноване 1891 року), Музичне товариство імені Миколи Лисенка (1903—1915), для якого власним коштом спорудив будинок у Львові — справжній осередок українського музичного життя.
Шухевич був одним із засновників товариства «Просвіта» і тривалий час входив до його Головного Виділу. Зокрема, саме за його участі був організований український павільйон на першій всекрайовій виставці у Львові 1894 року — подія, яка стала символом культурного зростання нації. Він активно співпрацював з Руським (згодом — Українським) педагогічним товариством, а також був членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка, де виступав не лише як дослідник, а й як промоутер нових етнографічних методів. Міжнародне визнання його праці засвідчують членства в Австрійському товаристві природознавства (з 1901) і Етнографічному товаристві Чехословаччини (з 1903).
Паралельно з науковою й громадською діяльністю Шухевич багато працював у видавничій сфері. Саме він став засновником і першим редактором популярного дитячого журналу «Дзвінок» (1893—1895), а також редагував педагогічний часопис «Учитель» (1893—1905) і гумористичну газету «Зеркало» (1906—1908). Крім того, був співредактором поважних періодичних видань «Зоря» та «Діло», в яких оприлюднювалися провідні суспільно-культурні дискусії свого часу.
Як етнограф Володимир Шухевич увійшов в історію передусім завдяки своїй багаторічній праці над фундаментальним п’ятитомником «Гуцульщина» (1897—1908), який став етапною працею в українській етнографії. Цей монументальний твір, заснований на власних експедиціях до Гуцульщини, містить надзвичайно детальний аналіз побуту, звичаїв, свят, обрядів, фольклору, ремесел і світогляду гуцульського народу. Польською мовою праця вийшла у чотирьох томах (1902—1908) і набула поширення за межами України, зробивши ім’я автора відомим у європейських наукових колах.
Окрім наукових праць, Шухевич укладав навчальні й просвітницькі посібники, зокрема «Веснянка: Читаночка для малих і старих» (1881) — збірник, що поєднував розважальні та пізнавальні матеріали для широкої аудиторії. Його популярні брошури на тему здоров’я, як-от «Дещо про здоровлє, або як треба жити, щоб устеречись хороби» (1881), виконували роль практичної гігієнічної освіти у добу, коли офіційна медична допомога була недоступною для багатьох. Також він уклав підручник з хімії для середньої школи (1894), який впродовж тривалого часу використовувався в освітніх установах.
Помер Володимир Шухевич у Львові, залишивши по собі величезну культурну й наукову спадщину. Його діяльність — це приклад цілісного життя, сповненого глибокої любові до свого народу, його мови, традиції та майбутнього. Його внесок у формування української культурної ідентичності є неоціненним і заслуговує на пам’ять і вдячність прийдешніх поколінь.