Валентин Остапович Речмедін — український письменник, публіцист і журналіст, доля якого тісно пов’язана з історичними подіями XX століття, а творчість — із прагненням передати дух часу, людську гідність і внутрішню силу. Його життєвий шлях — це поєднання фронтової мужності, інтелектуальної глибини й щирого літературного покликання.
Народився він у 1916 році в селі Андрушівка, що входило до складу Липовецького повіту Київської губернії Російської імперії, а нині — територія Вінницької області. Походив із родини, в якій слово й наука мали особливу вагу: його братами були журналіст Леонід Речмедін та знаний фізико-географ Іван Речмедін. Від батьківського дому він виніс не лише працелюбність, а й природну схильність до спостереження за світом і бажання розповідати про нього іншим — у слові, у рядку, в художньому образі.
Під час Другої світової війни Валентин Речмедін працював у редакції фронтової газети «Радянська Україна». Його журналістська діяльність у той період була не лише справою фаху, а й формою особистої участі у боротьбі — не з автоматом у руках, але з пером, що теж не менш потужно змагалося з неправдою і страхом. За цю працю він був удостоєний ордена Червоної Зірки та кількох медалей — нагород, що свідчать про визнання його внеску в інформаційний фронт війни.
Після завершення бойових дій Речмедін повернувся до мирного журналістського життя, швидко зайнявши чільне місце в українській пресі. Працював заступником редактора «Літературної газети», був довголітнім головним редактором видання «Культура і життя» — одного з провідних культурно-громадських часописів того часу, а також членом редакції літературного журналу «Вітчизна», який формував ціннісне поле українського слова в умовах цензури й постійних ідеологічних рамок. Саме в таких непростих обставинах Речмедін зберігав вірність гідному, гуманному слову, підтримуючи літераторів, відкриваючи нові імена та сам активно працюючи як прозаїк.
Літературна творчість Валентина Остаповича охоплює кілька десятиліть і позначена жанровою різноманітністю, глибокою психологічною чуйністю та проникливістю у зображенні людських характерів. Його перші кроки в художній прозі були пов’язані з повістю «На верховині» (1951) — твором, у якому вже тоді проступали теми пошуку сенсу життя, морального вибору, зв’язку людини з природою й родом.
У романі «Коли закипала кров» (1958) автор звертається до важких часів, коли людські долі ламалися під тиском війни та історичних бур, однак водночас прагне показати, як у критичних обставинах визрівають справжні риси особистості. Цю лінію розвитку він продовжив у наступних творах: збірці оповідань «Вітер з берегів юності», книзі «Відчинив у світ я двері» (1960), романах «Весняні грози» (1961), «Романтична історія» (1962) та «Ходімо зі мною, сину!» (1965). У кожному з них — складна драма внутрішнього зростання, болюча розмова з минулим, намагання зрозуміти сьогодення крізь призму особистого досвіду.
Особливої уваги заслуговує історична повість «Дівчина в терновому вінку» (1967), у якій Речмедін звертається до українського минулого, зображуючи не лише події, а й емоційний, глибинний стан людини, котра опиняється на межі — моральній, історичній, світоглядній. Цей твір показує його як автора, здатного не лише документувати події, а й осмислювати їх у широкому культурному контексті.
Речмедін ніколи не писав «для звіту» — у його текстах живе серце, спостереження, внутрішня драма. Його стиль — це не гучна декларативність, а чесне й водночас художньо вивірене письмо, у якому лунає і біль за людину, і віра в її здатність обирати світло навіть у темні часи.
Помер Валентин Остапович Речмедін у 1986 році в Києві. Та його творчість і сьогодні залишається важливою частиною літературного надбання України. Вона свідчить про епоху — зі всіма її потрясіннями, відчайдушними пошуками і непогамованим прагненням до правди. Його проза — не лише художній текст, а документ доби, голос, який заслуговує бути почутим.