Рафальський Віктор Парфенійович — український поет, прозаїк, драматург, доля якого стала символом незламності людського духу перед обличчям тоталітарної системи. Його життя — це не просто біографія митця, а глибока рана в історії української культури, яка довгий час замовчувалася й викреслювалася з пам’яті.
Народився Віктор Рафальський у 1918 році в Одесі, в часи, коли Україна перебувала у вирі соціальних змін і потрясінь. З раннього віку виявив літературні здібності та прагнення до вільного мислення, що, зрештою, і визначило трагічний вектор його долі.
Уперше його заарештували ще у 1937 році — в період масових репресій, коли будь-яка інакодумність тлумачилася як загроза для радянського режиму. Це був початок багаторічного переслідування, яке з перервами тривало майже пів століття. Упродовж 1954–1987 років Рафальський, абсолютно психічно здорова людина, перебував у спеціалізованих психіатричних лікарнях — репресивному інструменті, який радянська влада використовувала замість в’язниць для ізоляції незручних особистостей.
Його утримували не за злочини, не за дії, а за переконання: за відмову мовчати, за небажання прийняти неправду, за вірність слову та правді. Неодноразово незалежні психіатри визнавали Рафальського цілковито психічно здоровим. Але система не приймала таких висновків. Під тиском спецслужб знаходилися інші "фахівці", які штучно встановлювали "діагнози", що дозволяли утримувати митця в умовах ізоляції та примусового "лікування".
Попри постійне стеження, тиск і моральні знущання, Віктор Рафальський не зламався. У рідкісні періоди перебування на волі він намагався жити звичайним життям — викладав у школі, працював директором, писав твори, які довго не мали шансу бути почутими. Його літературна творчість формувалась у найтемніших обставинах — часто за ґратами, у лікарняних палатах, на межі між виживанням і творчим горінням.
Лише у 1987 році, в добу горбачовської перебудови, Рафальського офіційно визнали психічно здоровим. Нарешті йому повернули свободу — не лише фізичну, а й творчу. З того моменту частина його доробку почала з’являтись у друці, хоча багато написаного залишилось у рукописах або було втрачено.
У творчому доробку письменника — низка яскравих, глибоко емоційних і водночас філософських творів. Серед них романи: «Зойк і лють», «Незвичайні пригоди трьох Обормотів у Країні Чудес», «Світанок»; повість «Крипільська людина», п’єси: «Закувала та сива зозуля», «Роман Сармат», «Чортеня», «Жерці Ескулапа», а також поезії, в яких відчувається голос людини, що жила в постійній боротьбі з неправдою.
Його тексти не просто література — це свідчення часу, правдива й болісна документація життя людини в країні, де свобода слова була злочином. Через кожне слово, через кожну інтонацію в його текстах звучить спротив, туга за справедливістю, біль за знівечені людські долі й віра у відродження людяності.
Помер Віктор Парфенійович Рафальський у 1997 році в селі Конюхів Стрийського району Львівської області. За життя він встиг побувати в багатьох місцях Радянського Союзу, часто не з власної волі, але саме це кочове, вимушене існування сформувало глибину його погляду на світ.
Його спадок — це не лише книги. Це постать, що уособлює трагедію і силу української інтелігенції, яка, попри знущання, продовжувала творити, жити й залишати по собі світло.