Степан Григорович Пушик (26 січня 1944 року, село Вікторів, Галицький район, Івано-Франківська область) — видатний український письменник, фольклорист, літературознавець, публіцист, журналіст і громадсько-політичний діяч. Його ім’я нерозривно пов’язане з Прикарпаттям і всією українською культурною традицією. Кандидат філологічних наук, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, заслужений діяч мистецтв України, член Спілки письменників України та Українського ПЕН-клубу.
Упродовж свого творчого життя Пушик здобув визнання численними преміями, серед яких Державна премія імені Тараса Шевченка, премії імені Василя Стефаника, Павла Чубинського, Мирослава Ірчана, Олександра Копиленка, а також Міжнародна літературна премія імені Воляників-Швабінських.
Навчання починав у Тлумацькому сільськогосподарському технікумі (1964), потім студіював у Літературному інституті імені Горького в Москві (1973), а також на загальнонауковому факультеті Чернівецького університету (1964) та в докторантурі Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Рильського (1995–1996).
У 1960-х роках працював старшим економістом, служив у Радянській Армії на ракетній базі, згодом працював журналістом у газеті "Прикарпатська правда", очолював Клуб творчої інтелігенції, керував літературною студією. Був активним учасником національного відродження — головою оргкомітету і першим головою Івано-Франківського крайового Товариства української мови ім. Т. Шевченка. Народний депутат Верховної Ради першого демократичного скликання, голова підкомісії з питань національних меншин, член опозиційної Народної Ради (1990–1994).
Викладав у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, згодом став професором кафедри української літератури в Прикарпатському університеті. Його наукові інтереси охоплюють фольклор, міфологію, літературознавство та краєзнавство. Пушик автор багатьох праць, зокрема дослідження "Славетний предок Кобзаря", фольклорно-етнологічної монографії "Бусова книга", розвідки про "Слово о полку Ігоревім", повісті "Блискавиці б’ють у найвищі дерева".
Його літературна спадщина охоплює поетичні та прозові твори, книжки для дітей, збірники народних казок, пісень, приповідок, тостів. Вибрані твори автора вийшли у 6 томах (7 книгах). Окремо видано 7 збірок фольклорних записів.
Серед відомих музичних творів — понад 150 віршів Пушика стали піснями, написаними композиторами О. Білашем, В. Івасюком, А. Кос-Анатольським, Тарасом Пушиком та ін. Його пісні виконували Дмитро Гнатюк, Софія Ротару, Микола Кондратюк, Михайло Кривень, ансамблі "Кобза", "Мрія", хор "Трембіта" та багато інших.
Зі шкільних років Пушик збирав фольклор, у його архіві — понад 200 томів записів. Видано численні збірки народних казок, пісень, зокрема: "Чарівне горнятко", "Казки Підгір’я", "Срібні воли", "Пісні Карпат", "Українські тости", "Приповідки". Його проза насичена фольклорною атмосферою й глибоким зв’язком з рідним краєм. Повість "Перо Золотого птаха", роман "Страж-гора", збірка "Ключ-зілля", "Дараби пливуть у легенду", новели "Ватра на Чорній горі" та роман "Галицька брама" є прикладами цього синтезу.
Він також відзначився як публіцист, краєзнавець, автор фотоальбомів у співавторстві, історичних нарисів і гіпотез щодо авторства давньоруських текстів. Його інтерпретація "Слова о полку Ігоревім" має своєрідну концепцію — автором був князь Володимир, син Ярослава Осмомисла.
П’єси Пушика ставилися в Івано-Франківському муздрамтеатрі. Відомі його драматичні твори — "Земле моя", "Заплакані вікна", "Золотий Тік", "Я іду по своїй землі".
Упродовж 2004–2012 років були опубліковані його вибрані твори в багатотомному виданні. Крім того, Степан Пушик вів один із найбільших щоденників у світі — близько 300 томів, кожен із яких налічує до 200 сторінок. Це унікальне свідчення часу, життя та творчого процесу митця, який залишив по собі неоціненну спадщину українській культурі.