Олексій Павлович Приходько — людина, життя якої було нерозривно пов’язане зі словом. Понад пів століття він віддано працював у районній газеті, де не лише висвітлював буденність, а й торкався глибших тем — людських доль, сподівань і пошуків сенсу. Його поезія — це не лише спосіб висловити внутрішній світ, а й спроба залишити щось щире та справжнє для тих, хто читатиме. Один із його найвідоміших віршів — «Доля» — звучить, як щемливий монолог людини, що шукає себе в неспокійних хвилях життя:
Вітер віє вночі,
Під вікном завиває.
Я сиджу в самоті
І у вітра питаю:
Ой скажи мені правду,
Де тепер моя доля,
Чи у дебрях лісних,
Чи одна серед поля?
Ой, скажи мені правду,
Як же жити без долі?
Як осінній той лист,
Що валяється долі.
Може вернеться доля,
Як та пташка весною,
Махне щиро крилом,
Пролетить наді мною.
І згадаються дні,
Що так швидко минули.
Тільки в серці моїм
Вони ще не заснули.
Його шлях не був вистелений дипломами престижних вишів — освіту він здобував сам, крок за кроком, читаючи, досліджуючи, навчаючись на практиці. Вперше він ступив на журналістську стежку ще у 1934 році, коли почав працювати в газеті «Соціалістична перебудова». А вже через кілька років — у 1940-му — виконував обов’язки редактора районного видання «Трибуна більшовика» в Краснограді. Цей період співпав із непростими передвоєнними роками, що лише загартували його характер і навчили бути уважним до деталей — і в текстах, і в житті.
З 1961 року Олексій Павлович став членом Спілки журналістів — це було визнанням його фаховості, досвіду та відданості професії. Проте, навіть на пенсії, у свої вісімдесят років, він не залишив перо. Час від часу дописував до районної газети «Вісті Красноградщини», бо розумів: слово — це його дім, його призначення.
За десятиліття сумлінної праці він був неодноразово відзначений державними нагородами та медалями. Та найбільшою нагородою для нього залишалась увага читачів і можливість залишити щось важливе після себе — у словах, рядках, образах, які переживуть час.