Потебня Олександр Опанасович
Олександр Потебня — видатний український мовознавець, літературознавець, фольклорист і педагог, один із найяскравіших представників харківської школи мовознавства. Народився 22 вересня 1835 року в селі Гаврилівка на Сумщині в родині дрібного поміщика. Після навчання в гімназії у місті Радом (Польща) вступив до історико-філологічного факультету Харківського університету, який закінчив із відзнакою. У 1860 році захистив магістерську дисертацію, а згодом продовжив навчання у Берліні. У 1874 році здобув ступінь доктора філології.
Впродовж десятиліть Потебня викладав у Харківському університеті, де обіймав посади професора кафедри російської мови та словесності, а також слов’янознавства. Його наукова діяльність охоплювала широку тематику: від психології мовлення до історії української та слов’янської фольклорної традиції. Був активним доповідачем на засіданнях Харківського історико-філологічного товариства, яке очолював з 1877 по 1890 роки.
Його перша велика праця — магістерська дисертація "Про деякі символи у слов’янській народній поезії" (1861), за нею послідували "Думка і мова" (1862), "Про міфологічне значення деяких обрядів" (1865) та "Із записок з російської граматики" (1874), за яку Потебня отримав Ломоносовську премію. Його докторська дисертація стала однією з фундаментальних праць із граматики російської мови.
У центрі наукової уваги Потебні — слово як носій індивідуального та національного досвіду. Він вважав, що мова — це не лише засіб комунікації, а інструмент світосприйняття, мислення, культурної самоідентифікації. У своїх працях він висвітлював психологічні механізми творчості, взаємозв’язок митця й читача та багатозначність художнього тексту. Такий підхід став одним із передвісників ідей феноменології у літературознавстві.
На особливу увагу заслуговують його українознавчі дослідження. Потебня зібрав і прокоментував величезний корпус українських народних пісень, зокрема у працях "Веснянки" (1883) та "Коляди" (1887). Його інтерес до українського фольклору був не випадковим — він вбачав у ньому джерело національної самосвідомості та живої мовної традиції. Упорядковував і редагував твори Григорія Квітки-Основ’яненка, Петра Гулака-Артемовського, Івана Манжури. Переклав українською мовою "Одіссею" Гомера, використовуючи гекзаметр.
Його наукові погляди стали основою для створення премії імені Потебні, заснованої 1895 року при Ліфті — Харківському історико-філологічному товаристві. Ця премія присуджувалась найкращим студентським роботам із мовознавства та літературознавства.
Він був членом-кореспондентом Російської академії наук, членом Московського археологічного товариства, товариства шанувальників російської словесності, а також багатьох наукових товариств Європи.
Потебня виступав проти денаціоналізації народів і асиміляційних процесів, підкреслюючи, що мова — головна умова існування нації. Він вірив, що цивілізація не стирає культурних відмінностей, а навпаки — сприяє розквіту національних традицій. Його слова: "Єдність мови — єдина, незамінна нічим умова існування народу" стали афоризмом і програмою культурного відродження.
Олександр Потебня залишив величезний слід в історії української гуманітарної науки. Його науковий спадок залишається актуальним і сьогодні — як у лінгвістиці, так і в літературознавстві, культурології, психології творчості. Помер він 29 листопада 1891 року, але його ідеї продовжують надихати покоління науковців і творців.