Положій Віктор Іванович
Віктор Іванович Положій — український письменник, прозаїк, сценарист і літературознавець, чия творча спадщина стала частиною національного культурного надбання. Народився у мальовничому селі Старозінів, що на Білопільщині Сумської області — землі, щедрої на талановитих і чутливих до слова людей.
Після навчання в місцевій Тернівській школі обрав філологічний шлях і вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де сформувався як майбутній митець. Після закінчення університету працював директором школи у волинському селі Височне, поєднуючи педагогічну працю з глибоким літературним пошуком.
Його літературний дебют у жанрі фантастики відбувся 1980 року з оповіданням «Щось негаразд…». З цього моменту і до кінця життя Віктор Положій залишався вірним літературі, розширюючи жанрові межі своєї творчості. На початку 1980-х років побачив світ його перший роман «Попіл на рани» — емоційно насичений твір, сповнений філософських узагальнень. У той же період з’явилася і збірка повістей «Маленькі подорожі», яка одразу привернула увагу критиків.
Паралельно з письменницькою діяльністю Віктор Іванович навчався в аспірантурі Інституту літератури НАН України, де захистив кандидатську дисертацію на тему творчості Юрія Бондарєва. Згодом ця праця була видана окремою монографією. Положій став лауреатом літературної премії імені Павла Усенка, а також відзначений премією імені Олексія Горького, що на той час мала вагу у всесоюзному контексті.
Його творчість не обмежувалася лише прозою. Він укладав збірки фантастики й пригодницької літератури — зокрема, «Пригоди, подорожі, фантастика-80» та «ППФ-84», а також виступав рецензентом наступного видання — «ППФ-86». Його критичний погляд та смак вивели його у коло впливових голосів літературного процесу тих років.
Повість «Жив-був Іван» принесла Положієві чималу популярність серед літературної публіки. Вона, як і твори «Розшарування», «Відпустка з відвідинами близьких», «М’яч», вирізнялася глибоким психологізмом, мужнім звучанням і драматичною щирістю. Ці твори писалися не заради моди, а з потреби внутрішнього висловлення, що робить їх актуальними і сьогодні. Його книги видавалися у Москві, перекладалися англійською, іспанською, болгарською, словацькою мовами, що свідчить про високий рівень визнання далеко за межами України.
Протягом своєї професійної кар’єри Віктор Положій обіймав важливі посади: працював в Інституті літератури НАН України, завідував відділом прози в журналі «Київ», а з 1985 року очолював редакцію на кіностудії імені Олександра Довженка. Згодом очолив об’єднання «Земля», яке також діяло при цій кіностудії. Його діяльність у царині кіно залишила після себе кілька сценаріїв, серед яких: «Вітер у дверях», «Старики в бій не йдуть», а також п’єсу «Совки розлучаються» — твори, які не лише розкривали нові грані його таланту, а й відображали його глибоку суспільну аналітичність.
Віктор Положій був членом Спілки письменників СРСР, активним учасником літературного процесу, а також наставником для багатьох молодих авторів.
21 травня 2004 року письменника не стало. Його поховано поруч із батьком — Іваном Миколайовичем — на сільському кладовищі в Ясногородці на Київщині. Його літературна спадщина — це не лише романи, повісті й сценарії, а й збережене в текстах живе дихання епохи, біль і мрії українського інтелігента, який уміє мислити глибоко, бачити широко й писати чесно.