Погрібний Анатолій Григорович
Розширена біографія з глибоким емоційним наповненням
Анатолій Погрібний — постать виняткова в українській культурі, літературознавстві та громадському житті. Народився 3 січня 1942 року в селі Мочалище на Чернігівщині, нині Соколівська сільська рада Бобровицького району. Його життя стало уособленням постійного служіння українській мові, національній пам’яті й культурній ідентичності.
Він здобув блискучу освіту, став доктором філологічних наук, професором, викладав не лише в Київському університеті, а й в Українському Вільному університеті в Німеччині. Його науковий спадок охоплює понад тисячу статей і майже два десятки глибоких монографій. У 2006 році був удостоєний Національної премії імені Тараса Шевченка — визнання, яке ще раз підтвердило винятковість його внеску в українське літературознавство.
Духовне пробудження Погрібного як мислителя й публічного інтелектуала багато в чому почалося в 1960-х, коли він познайомився з Борисом Антоненком-Давидовичем — символічною постаттю між «Розстріляним Відродженням» та шістдесятництвом. Від нього він отримав заборонену книжку «Смерть» 1928 року, яка глибоко вразила молодого дослідника. Це було одкровення, яке остаточно визначило його ідейну позицію: безкомпромісну, щиру, гідну нащадка великих українських борців за правду.
У кінці 1980-х років Погрібний з головою поринув у громадське життя. Брав участь у створенні «Товариства української мови» (згодом — «Просвіта»), активно долучився до Народного руху України, став учасником Конгресу української інтелігенції. У 1990 році був обраний депутатом Київради, де мав честь підняти над містом синьо-жовтий стяг — символ відродження нації. Він також координував громадські ініціативи на підтримку студентів під час «революції на граніті».
На посаді заступника міністра освіти України (1992–1994) Погрібний послідовно й енергійно впроваджував політику українізації шкільної освіти. Його зусиллями був скликаний Перший з’їзд педагогів України. Він принципово відмовився від службового автомобіля, демонструючи цілковиту несхильність до пільг і привілеїв, натомість зосередився на реальних реформах.
Особливою сторінкою його діяльності стали радіопередачі «Якби ми вчились так, як треба…», які транслювалися протягом десяти років. Через ці ефіри він впливав на свідомість слухачів, намагався відродити гідність нації, повернути людям відчуття приналежності до великої культури.
Його активна життєва позиція викликала і повагу, і спротив. Його залякували, йому погрожували, але він не зупинявся. Не боявся втрат, не шкодував зусиль. Його шлях — це шлях людини, що свідомо присвятила себе Україні. Як згадував Юрій Мушкетик, Погрібний був «найщирішим, найпалкішим українцем», і саме завдяки таким людям нація не тільки вижила, а й зміцнилася.
Він не створював академічної інституції, він сам був нею. Його діяльність охоплювала стільки сфер, що, за влучним спостереженням Олександра Хоменка, у нормальному суспільстві це б виконували цілі установи.
Анатолій Григорович Погрібний відійшов у вічність 9 жовтня 2007 року в Києві. Але його спадок — у книжках, виступах, статтях і серцях тих, кого він надихнув. Його приклад — це не просто спогад. Це дороговказ для тих, хто продовжує боротьбу за українське слово, думку й гідність.