Підпалий Володимир Олексійович (9 травня 1936 — 24 листопада 1973)
Передчасно згасла зоря поезії
Володимир Підпалий — поет надзвичайної чутливості, глибини думки та внутрішньої ніжності, народжений на благословенній Полтавщині, яку з дитинства любив щиро і стиха, мов рідну пісню. Його творчість, мов вінок із слів і почуттів, сплетений на честь рідної землі, залишила помітний слід у літературному житті України. Хоча його життєвий шлях був надто коротким — лише 37 років, але він встиг зробити чимало. Невиліковна хвороба обірвала його голос, що співав про українські простори, про Сковороду, що ходив цими шляхами, про Шевченка, і зрештою про саму сутність буття. Його душа пішла в дорогу, як сам писав, "за ластівками" — так зветься одна з його збірок. Та ластівки завжди повертаються — як і вірші поета, що досі линуть до читача. Після смерті Володимира Підпалого 1986 року світ побачила його збірка "Поезії".
Поет залишив нам не лише свій творчий спадок, а й особисту автобіографічну розповідь, яка промовляє з особливою щирістю. Народився він 9 травня 1936 року в селі Лазірки, що за 25 км від Лубен. Мати, Ольга Степанівна, була козачкою з хутора Макарівщина. Батько, Олексій Лукович, родом з-під Великої Багачки, працював на залізниці, захоплювався садівництвом і бджільництвом. Його ненависть до тютюну й горілки була такою ж сильною, як любов до родини та праці. Загинув батько під Києвом 1943 року. Мати ж, важко переживши сирітське дитинство й втрату чоловіка, усе життя залишалась тихою, працьовитою жінкою, що берегла в собі народну мудрість, знала безліч казок, але ніколи не співала. Її мовчазна скорбота і любов до праці глибоко вкарбувалися в душу сина. Померла вона самотньою, коли Володимир служив у флоті.
Після закінчення школи в Лазірках, він певний час працював у колгоспі та МТС, а в 1955 році був мобілізований до флоту. Служба давалася важко — тягнуло додому, до рідних садів і полів. Через хворобу ніг він був демобілізований і 1957 року вступив на філологічний факультет Київського університету. Саме тут розпочалося його справжнє літературне життя.
Перші публікації з'явилися у "Молоді України" та "Зміні" у 1958 році. Уже через кілька років побачили світ збірки "Зелена гілка" (1963) та "Повесіння" (1964). У 1966 році поет працював редактором поезії у видавництві "Радянський письменник". Згодом з'явилися нові збірки — "Тридцяте літо" (1967), "В дорогу — за ластівками" (1968), "Вишневий світ" (1970). Посмертно вийшли "Сині троянди" (1979), "Поезії" (1986), "Пішов в дорогу за ластівками" (1992).
Його твори — це справжній літопис душі, де крізь прості образи звучить туга за рідною землею, глибока любов до матері, шана до історії і культури України. У його віршах оживають Полтавські степи, сяють зорі над Лубнами, чути голос предків. Такі твори, як "Зірка", "Осінній сон", "Пам’яті матері", "Григорій Сковорода" — вражають чистотою і глибиною.
Володимира Підпалого не стало 24 листопада 1973 року. Та його поезія живе — у книгах, у пам’яті, в серцях тих, хто знаходить у ній правду, красу і ніжність українського слова.