Михайло Миколайович Петренко: поет слова, чиновник доби, голос української романтики
Михайло Миколайович Петренко (1817–1862) — український поет, представник Харківської школи романтиків першої половини ХІХ століття. Його поезія, хоча й небагаточисельна, залишила по собі помітний слід у літературі, зокрема завдяки віршам, які стали народними піснями. Найвідоміший серед них — «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю...», що увійшов до золотого фонду української лірики.
Біографія Михайла Петренка довгий час була оповита туманом неточностей і припущень. Вперше стислі відомості про нього з’явилися в 1848 році в «Южном русском сборнике», де укладач, А. Метлинський, повідомляв про його навчання в Харківському університеті й службу в цивільному відомстві. Саме через неточне прочитання цього джерела пізніше Петренкові приписали місце народження — Слов’янськ. Насправді ж це не доведено документально.
Завдяки знахідкам дослідників, зокрема Ніни Шептій, вдалося встановити, що Михайло Петренко народився в межах Слобідсько-Української губернії, а його батько, Микола Дмитрович, певний час працював у Слов’янській міській ратуші. Освіту, ймовірно, він почав здобувати в Харківській гімназії, а з 1837 року став студентом юридичного факультету Імператорського Харківського університету, який завершив у 1841-му, отримавши звання дійсного студента.
Саме в студентські роки він почав писати вірші. Його дебют відбувся у 1841 році в альманасі «Сніп», а згодом вірші з’являються в таких виданнях, як «Молодик» (1843), «Южный русский сборник» (1848), а також у книзі «Holos na holos dlia Halyčyny», виданій у Чернівцях (1861). Багато з його поезій були покладені на музику, увійшли до репертуару народних співаків, а їх мова, образність і мелодика органічно вросли в народну свідомість.
Серед опублікованих творів: «Недоля», «Вечірній дзвін», «Смута», «Брови», «Весна», цикл «Слов’янськ», «Іван кучерявий» та інші. Ліричний герой його поезії — самотній мислитель, сповнений внутрішніх конфліктів і мрій, типова постать романтичної літератури того часу.
Паралельно з поетичною діяльністю Петренко служив чиновником. Після завершення навчання працював у канцелярії Харківської Палати кримінального суду, згодом був переведений у Вовчанський, а потім — у Лебединський суд. У 1853 році отримав чин титулярного радника, а в 1856 році — бронзову медаль «В память войны 1853–1856 гг.», хоча в самій війні участі не брав.
Відомо, що в середині 1840-х років Петренко написав драму «Панська любов», а також віршовану думу «Найда», рукопис якої нещодавно було знайдено в Російській державній бібліотеці. Це відкриття стало важливим кроком у вивченні його літературної спадщини.
Його особисте життя було пов’язане з Лебедином, де він мешкав разом із дружиною Анною Євграфівною Миргородовою. У родині народилося п’ятеро дітей. Двоє з них, Людмила та Варвара, померли в дитинстві. До кінця життя Петренко продовжував службу в Лебединському суді. Його обов’язки були рутинними, далекими від мистецтва, але він залишався людиною, для якої слово завжди було джерелом сили й вираження правди.
Є версія про зустріч Михайла Петренка з Тарасом Шевченком у Лебедині в 1859 році, однак ця подія документального підтвердження не має. Проте навіть без цієї зустрічі Михайло Петренко залишається вагомою фігурою українського літературного відродження.
Помер поет і службовець 25 грудня 1862 року, похований у Лебедині. Місце поховання досі достеменно не встановлено, хоча краєзнавці припускають, що це кладовище біля Покрівської церкви.
Сьогодні спадщина Михайла Петренка перебуває в центрі уваги дослідників. Завдяки проєкту «Ідентифікація Петренків» триває активне збирання нових матеріалів, уточнення біографічних фактів і повернення імені поета до культурної свідомості України. Його поезія, сповнена тонких переживань, глибини й музичності, знову й знову звертає до себе читача, відкриваючи ту щиру, романтичну душу, що колись дивилась на небо й думала про вічне.