Віталій Іванович Петльований: життєпис людини, яка писала про життя з любов’ю і правдою
Віталій Іванович Петльований (16 грудня 1914, Вінниця — 1989) — український радянський письменник, що залишив по собі глибокий слід у вітчизняній літературі. Його твори — це не лише художні оповіді, а справжня хроніка доби, написана з повагою до людини, її щоденної праці та духовного світу.
Народився у родині службовця. Дитинство провів у місті Вінниця, а вже з 1921 року його родина переїхала до села Хорошеве під Харковом. Роки юності пройшли в оточенні сільської природи, спостережень за побутом звичайних людей, що, безперечно, вплинуло на подальшу тематику його творчості.
Під час Другої світової війни Петльований служив у лавах Червоної армії. Як учасник воєнних дій, він мав нагороди, зокрема орден Вітчизняної війни ІІ ступеня та інші відзнаки. Проте найвищою нагородою для нього, мабуть, була щира увага й любов читачів.
Свій літературний шлях розпочав у 1935 році, і вже невдовзі почали з’являтися перші публікації. Він писав багато — нариси, оповідання, повісті, романи. Серед найвідоміших творів: збірки "Бориславка" (1950), "Каховський репортаж" (1953), повісті "Хотинці" (1949), "Кремлівський патруль" (1969), "Людина і хліб" (1971), романи "Сурми грають зорю", "Дівчина з передмістя", "Аміго", двотомник "Та це ж весна!", "Сирена з мечем", "Гуляй-гора". У центрі цих творів — сучасник письменника, звичайна людина, яка чесно виконує свій обов’язок, живе з гідністю, не боїться труднощів і не ховається від правди.
Особливим періодом життя Віталія Петльованого стали 1970-ті роки, коли він оселився в селищі Макошине Менського району на Чернігівщині. Тут він побудував будинок, завів город, обзавівся псом і котом, а головне — створив атмосферу щирості й гостинності, яка притягувала до нього багатьох людей.
Станіслав Реп’ях, чернігівський письменник, згадував Петльованого як людину відкриту, доброзичливу, природну в спілкуванні. Його обожнювали сільські трудівники, директори колгоспів і навіть партійні чиновники — не через погони, а за щирість, живий інтерес до людей, за простоту й глибину думки.
Письменник не ховався в кабінеті, а сам їздив у села, шукав героїв, слухав історії, аналізував і творив. Він збирав матеріал не формально, а серцем — у розмовах на колгоспних токах, у польових бригадах, за вечерею в сільських хатах. Його не влаштовувала фальш чи прикраса реальності. Якось він застеріг свого знайомого: не можна вигадувати замість правди, бо люди, читаючи, все одразу розуміють і можуть не пробачити. Сам Петльований завжди намагався писати чесно.
Проявом цієї чесності була й його здатність до критики. Поряд з оспівуванням краси людської душі, трудової звитяги, він гостро реагував на несправедливість, самовпевненість, зверхність. У спогадах згадується, як на відпочинку з місцевими керівниками він одним словом ставив на місце тих, хто дозволяв собі зневажати простих людей. Його вміння тонко відчувати моральні деталі свідчило про глибоку внутрішню культуру.
Петльований був надзвичайно допитливим, відкритим до нового і водночас вірним своїм принципам. Любив слухати й співати народні пісні, збирав анекдоти й смішні історії, розповідав їх з живим вогником в очах. Не цурався й сміливих тем — навіть у компанії працівників органів держбезпеки дозволяв собі іронічні висловлювання. В одній з таких історій, коли його попередили про присутність кагебіста в компанії, він усміхнувся й відповів: "А я нікого не боюся! І в КДБ є нормальні люди..."
Він був людиною, яка поєднувала в собі чесність, відданість справі, велику любов до життя та абсолютну щирість у стосунках з людьми. Допомагав колегам-письменникам, підтримував молодь, завжди вмів підбадьорити, знайти потрібне слово.
Його людяність проявлялася і в дрібницях. Одного разу він навідався до товариша в Чернігів і попросив того сказати дружині, ніби позичив йому гроші на шини — просто щоб уникнути зайвих пояснень удома. Цей епізод, ніби з побутової комедії, засвідчує Петльованого як людину не лише розумну, а ще й тонко іронічну, з живим почуттям гумору.
На жаль, остання зустріч із ним виявилася прощальною. Його смерть у 1989 році стала втратою не лише для рідних та друзів, а й для всієї літературної спільноти. Письменник, який був голосом свого часу, який глибоко відчував суть людської природи й уміло втілював її в слові, назавжди залишився у пам’яті тих, хто мав щастя знати його особисто чи хоча б прочитати одну з його книг.
Пам’ять про Віталія Івановича Петльованого живе у його творах, у щирих згадках сучасників, у вдячних серцях читачів. Він був не просто письменником — він був співрозмовником свого народу.