Петро Йосипович Панч
Петро Панч — визначний український новеліст, прозаїк, автор повістей, романів та книжок для дітей. Його справжнє ім’я — Петро Йосипович Панченко. Народився 4 липня 1891 року в містечку Валки на Харківщині, у родині майстра-колісника. З юнацьких років життя майбутнього письменника було тісно пов’язане з працею. У п’ятнадцять він залишив школу й почав заробляти на життя: працював у Народному домі, служив писарчуком у різних установах, пізніше — у Харкові, в канцелярії Інституту шляхетних дівчат.
У Харкові Панч занурився в студентське середовище, багато читав, відвідував загальноосвітні курси. Потім вступив до Полтавського землемірного училища, яке закінчив 1915 року. Одразу після цього був мобілізований до армії, де пройшов прискорені курси в Одеському артилерійському училищі, здобув звання прапорщика і потрапив на фронт Першої світової війни.
Після демобілізації у 1921 році Панч повертається до рідних Валок, працює землеміром, і саме в цей період починає писати. Його перші твори — нариси, етюди, оповідання — з’являються у валківській газеті "Незаможник", а згодом — у "Селянській правді", "Вістях" та інших. Деякі публікації підписував як Максим Отава або П. Пап. Редактор, зважаючи на звучання прізвища "Панченко", яке в ті часи могло сприйматися як дворянське, скоротив його до Панч — так і з’явився відомий псевдонім.
У 1923 році Петро Панч переїхав до Харкова, що тоді був столицею України. Тут він повністю занурився в літературне життя: працював у журналі "Червоний шлях", активно друкувався, входив до літературних угруповань "Плуг", ЗАПЛІТЕ, "ВУСПП". У цей період побачили світ його книжки: "Там, де верби над ставом", "Грізда старі" (1923), "Поза життям" (1924), "Солом’яний дим" (1924), "Мишачі нори" (1926). У 1928 році виходить повість "Голубі ешелони", яка принесе Панчеві популярність, але й жорстку критику через двадцять років — у 1947-му її було перекроєно відповідно до ідеологічних вимог часу.
Перший роман "Право на смерть" (1933) одразу піддався гострій критиці. Письменника змусили переписати текст, і вже в 1935 році вийшов новий варіант — "Облога ночі". У 30-х роках, після розгортання репресій і Голодомору, Панч, аби зберегти можливість писати, звертається до тем революційної історії та героїки — створює твори для дітей: "Малий партизан" (1933), "Будемо літати" (1935), "Син Таращанського полку" (1937).
У 1939–1940 роках Панч очолює Львівську письменницьку організацію. Під час Другої світової війни працює в Уфі, а потім у Москві — головним редактором літературного відділу радіостанції "Радянська Україна". У цей період створює збірки оповідань "Рідна земля", "Гнів матері", фейлетонів "Зозуля", "Кортить кумі просо".
У 1954 році з’являється один із найвідоміших творів Панча — роман "Гомоніла Україна", що здобуває широке визнання. А в 1965 році він завершує роман-сповідь "На калиновім мості" — автобіографічну повість про власне дитинство, нагороджену Шевченківською премією. Цей твір став для багатьох дітей першим дотиком до української літератури.
Дитячі твори — особливий напрямок творчості Петра Панча. Ще у 1922 році він написав етюд "Свистуни", у 1924-му — оповідання "Портрет". У 30-х роках з’явилися "Гиля, гуси", "Вовчий хвіст", "Будемо літати!". Пізніше вийшли збірки "Гарні хлопці" (1959), "Для вас і про вас" (1965), "Червоні галстуки", "Ерик шукає щастя". Його книжка "Син Таращанського полку" стала однією з найулюбленіших серед юних читачів.
Оповідання Панча — жанр, в якому особливо відчутна його художня сила. Він уміє захопити читача деталлю, розгорнути характер крізь діалог, портрет або життєву ситуацію. У творі "Брус" — просте оповідання про собаку — читається справжній гуманізм. У "Валеті" — сцена самопожертви пса на війні викликає глибоке зворушення. Автобіографічна новела "Три копійки" — зворушлива розповідь про дитинство, в якій автор не лише передає настрій і ліризм, а й відтворює соціальні реалії дореволюційного села.
Панч умів бути іронічним, саркастичним, гострим. Його гумор — не прикраса, а спосіб мислення. Як зазначав літературознавець В. Г. Дончик, гумористично-іронічне бачення світу — це фундамент естетики Панча. Він не дозволяв собі патетики, натомість прагнув точності, психологічної достовірності, ясного погляду на життя.
У 1973 році вийшла його остання прижиттєва книга — збірка "Відлітають журавлі". Петро Панч пішов із життя 1 грудня 1978 року, залишивши по собі величезну творчу спадщину.
Його твори — це світ живих голосів, мудрості і любові до людини. Його мова — соковита, точна, виразна. Його дитячі книжки — приклад відповідального ставлення до маленького читача. А його життєва позиція — приклад сумлінності і вірності слову навіть у найтяжчі часи. Петро Панч залишився в історії української літератури не просто письменником — він був літописцем епохи, свідком і співтворцем народної пам’яті.