Святослав Ольшенко-Вільха (справжнє ім’я — Святослав Мотало, псевдоніми: "Свем", "Єрем", "Святослав", "С.М.") — український поет, прозаїк, публіцист і діяч ОУН, яскрава й трагічна постать у культурно-національному русі 1930–1940-х років.
Народився 2 жовтня 1913 року в селі Голоско Велике, що нині входить до меж Львова. Освіту здобував в Українській академічній гімназії, яку завершив у 1932 році. Пізніше навчався на бухгалтерських курсах, одружився. Активно долучався до громадського життя Замарстинова — північної околиці Львова: був учасником товариства «Просвіта», організатором концертів (зокрема до річниці бою під Крутами), театрального гуртка й осередку товариства «Сокіл».
З початком Другої світової війни емігрував до Кракова, де в 1940–1941 роках співпрацював з Головним осередком пропаганди ОУН (мельниківців). Брав участь у роботі II Великого Збору ОУН 1941 року, входив до складу виховно-вишкільної комісії. З поверненням до Львова очолював відділ культурно-освітньої праці Українського центрального комітету, а також долучився до підпільної пропагандистської діяльності. У 1943 році виконував обов’язки крайового референта пропаганди ОУН Західних Українських Земель, згодом став співробітником Крайового осередку пропаганди під керівництвом Петра Дужого.
Навесні 1944 року, за власним зізнанням, зголосився до підпільної боротьби, відмовившись від повторної еміграції. В грудні того ж року був мобілізований до Червоної армії, служив у військовій частині №16450. У квітні 1945 року зник безвісти, за деякими даними — загинув під Краковом.
Літературну діяльність розпочав у середині 1930-х років. Публікувався під псевдонімом «Святослав Ольшенко-Вільха» у журналах «Сокільські вісті», «Назустріч», «Дорога», «Дзвони», «Малі друзі» та інших. Писав поезію, прозу й публіцистику, зокрема на історичні й ідеологічні теми. Його твори неодноразово привертали увагу цензури — зокрема одна зі статей у «Сокільських вістях» спричинила конфіскацію номеру через відверті українські самостійницькі ідеї.
У Кракові співпрацював з «Українським видавництвом», де вийшли його збірки прози «Червона корчма» (1942) та поезій «Чужа весна» (1941). У цих книгах він звертався до теми національного буття, внутрішньої боротьби, краси й трагізму українського шляху. Найвідомішим його твором стала поезія «Ми у вічі сміємося смерті», яка згодом набула популярності як повстанська пісня.
Після смерті твори Святослава Ольшенка-Вільхи неодноразово перевидавалися: в антології «Слово і зброя» (1968, Торонто), «Потойбічне» (2005, Львів), добірці «Фіолетова тінь» (2024), журналах «Визвольний шлях», «Наше життя», «Юнак», «Світ дитини». Його поетика тяжіла до романтичного пафосу й героїчної естетики, поєднаної з інтимністю та рефлексією особистого досвіду.
Святослав Ольшенко-Вільха залишився в історії української літератури як приклад безкомпромісного поета й борця, чия творчість і життєвий шлях були тісно пов’язані з боротьбою за свободу України.