Сергій Лукич Носань — український письменник, драматург, журналіст, літературознавець, постать, чия творча спадщина залишила глибокий слід у культурному житті Черкащини та всієї України.
Народився 1 липня 1939 року на хуторі Дубинка, що тоді входив до Іркліївського району Полтавської області (з 1954 року — Черкащина). Його дитинство було позначене війною — батько загинув на фронті, і всі життєві випробування довелося проходити разом із матір’ю. Початкову освіту здобув у рідному селі, восьмирічку закінчив у селі Панське, а середню школу — в Мельниках.
Після школи Сергій Носань працював у будівельній бригаді, служив в армії, працював на поромній переправі, а згодом, у 1967 році, закінчив Черкаський педагогічний інститут. Його професійне життя було багатогранним — від матроса до викладача вищої школи, від учителя до редактора Черкаської обласної державної телерадіокомпанії.
Сергій Носань був особисто знайомий з Григором Тютюнником, одним із найглибших українських прозаїків XX століття, і ця дружба відчутно позначилася на його творчому світогляді.
Як письменник, Носань залишив чималу спадщину. Він — автор низки повістей, оповідань, романів, драматичних і поетичних творів, які збагачують українську літературу глибиною думки, ліризмом і патріотизмом. Серед найвідоміших його прозових творів — збірки «Стежка в зеленому житі» (1976), «Час глибокої осені» (1979), «Високі, високі гори» (1984), «Вогонь, що спалює дотла» (1989), «Пір’яна з крила Жар-птиці» — присвячена кам’янському майстру Макару Мусі, та «Осіннє золото» (2004). Відомі й його романи: «Метеори» (1986), «Голгофа любові», «Пласти».
Окрему частину творчого доробку становлять поетичні драми: «Остання мить» — присвята Василеві Симоненку, «Судна ніч» — про Богдана Хмельницького, «Богом даний я народу», «Мазепа». Значне місце посідає також його драматургія, зокрема п’єси «Та не однаково мені…» (про Шевченка), «Моя любове, моя Мадонно» (присвячена Софії Потоцькій), трагікомедії «Монолог» і «Ювілей». У нарисах «Геній — правда», «Ой, Дніпро, Дніпро» Носань торкався тем духовної спадщини, історичної пам’яті, національного самоствердження.
Його багаторічна праця не залишилась непоміченою — у 1994 році він став лауреатом обласної літературної премії імені Василя Симоненка «Берег надії», а в 2001 році здобув літературно-мистецьку премію імені Михайла Старицького.
Сергій Носань належав до тієї когорти митців, які жили своєю творчістю щодня. Його твори сповнені емоційної глибини, любові до рідної землі та болю за її долю. Він писав про те, що знав із життя — про селянську працю, про війну, про людську гідність, про пам’ять і духовну силу.
Відійшов у вічність Сергій Лукич Носань 24 лютого 2019 року в Черкасах, залишивши по собі багатий спадок, який і далі звучить у серцях українських читачів.