Микола Тодосійович Негода — поет, якого виховав біль народу
Микола Негода народився 9 січня 1928 року в селі Бузуків на Черкащині — в самому серці України, де земля дихає історією й нескореним духом. Його дитинство припало на один із найтрагічніших періодів — Голодомор 1932–1933 років. Малий Микола вижив завдяки братові та сестрі, які змогли вивезти його до Черкас, де він два роки провів у дитячому будинку. Повернувшись до рідного села, певний час не міг навіть ходити до школи — не мав взуття. Ці болісні спогади проросли в ньому глибоким внутрішнім досвідом, який пізніше знайшов вираження у поемі «Студене сонце» і документальній повісті «Сповідь перед собою» (2006).
Свою літературну дорогу Микола почав ще школярем. У третьому класі написав перший вірш, який було надруковано в республіканській піонерській газеті. Саме цей вірш привернув увагу Павла Тичини, з яким у юного поета зав’язалося щире листування — тепле, дружнє, підтримувальне. Тичина став одним із перших, хто розпізнав у хлопчику справжній поетичний дар.
Коли розпочалася Друга світова війна, Миколі було лише 13, але він уже долучився до боротьби з окупантами. У січні 1942 року став зв’язківцем підпільного райкому, згодом — розвідником партизанського загону в Холодному Яру. Цей досвід бойового підлітка залишився з ним на все життя і надихнув його на створення творів, у яких він оспівав мужність, побратимство й самопожертву: «Син віку», «Побратимова клятва», «Сучасна балада», «Пішли на фронт», «Пам’яті Федора Мицика».
Після визволення Черкас у 1944 році Микола Негода почав працювати в місцевій пресі: спершу — літературним працівником газети «Черкаські вісті», згодом — у міськрайонній газеті «Червоний стяг», де обіймав посади літредактора й відповідального секретаря. У 1949 році він екстерном склав усі іспити, отримав атестат і вступив до Київського університету імені Тараса Шевченка, згодом перевівся до Московського Літінституту імені Горького, який закінчив у 1956 році.
Ще під час навчання, у 1955-му, вийшла його перша поетична збірка «Ростуть сини». По закінченні інституту Негода повернувся до Черкас, де очолив обласне літоб’єднання «Дніпрові зорі». У 1956 році став членом Спілки письменників України, а з 1977 по 1988 рік очолював Черкаську обласну організацію цієї Спілки. Декілька разів його обирали депутатом обласної ради — як людину, яка мала авторитет серед громади.
Справжньою вершиною творчості Миколи Негоди стала поезія «Степом, степом…», покладена на музику Анатолієм Пашкевичем. Ця пісня стала справжнім народним реквіємом, пронизаним болем і світлом, пам’яттю і вдячністю. Вона прославила і поета, і композитора, залишивши глибокий слід у серцях українців.
Микола Негода — автор численних пісенних текстів, що увійшли до скарбниці української музичної культури: «Летять білі чайки», «Земле моя, земле», «Над колискою сина», «За полем розлогим», «Молодість ветеранів», «Чигиринська дума» та багато інших.
Він також звертався до образу Тараса Шевченка: драматична поема «Дума про Кобзаря», цикл віршів «Тарасовими шляхами», поема «Амангуль» — усе це глибоко особисті рефлексії на тему національного генія. Патріотична лінія в його творчості послідовна й яскрава: у драмі «Гетьман» (1995) Негода зображає боротьбу за незалежність під проводом Богдана Хмельницького. Цей твір, як і збірка «Чорний біль», були відзначені премією імені Василя Симоненка.
У 2007 році вийшла поетична збірка «Козацький ген». Тема боротьби, волі, національної гідності в нього — не поза історією, а глибоко персоналізована, вистраждана, внутрішньо пережита. Майже чверть століття в ньому жила тема Холодного Яру — аж поки вона не вилилася в роман «Отаман Мамай» (2005), присвячений Якову Щириці — вчителю, науковцю й легендарному повстанцеві.
Ще одним значущим романом стала «Божа кара» (2005), в якому письменник осмислює занепад радянської системи на зламі 80–90-х років. Цей твір відкриває суспільні болі епохи, перехідний час, моральні кризи та людські трансформації. А в збірці «Новолітуймо» Негода відгукується на події Помаранчевої революції, піднімає питання сучасності, її викликів і сподівань.
Його внесок у культуру відзначено численними нагородами. Він — лауреат премії «Берег надії» ім. Василя Симоненка, заслужений діяч мистецтв України, почесний громадянин Черкас, нагороджений орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня, орденами «Знак Пошани», орденом «За мужність» III ступеня, відзначений численними бойовими медалями.
Микола Тодосійович Негода залишив по собі глибокий, щирий слід. Він писав не просто вірші — він проживав свої твори, пропускаючи через себе історію, біль і надії свого народу. Його голос назавжди залишиться в українській поезії — голос мужності, пам’яті й гідності.
Помер Микола Негода 11 вересня 2009 року. Його слово продовжує жити — у піснях, у книгах, у серцях.