Володимир Миколайович Назаренко — голос чутливої інтелектуальної поезії
Володимир Назаренко — український письменник, чия творчість позначена внутрішньою глибиною, тонким психологізмом і філософським поглядом на буття. Він належить до покоління літераторів, яке формувалося у переломні часи, коли слово мало не лише естетичну, а й екзистенційну вагу.
Народився Володимир Миколайович 21 серпня 1953 року в селі Андріївка Сумської області. Його дитинство минало серед тихої української природи, а ранні враження й емоції стали підґрунтям для майбутнього поетичного світобачення. Початково Назаренко не пов’язував свою долю з літературою: після школи він вступив до Київського технологічного інституту харчової промисловості, де навчався з 1970 по 1975 рік. Однак душа прагнула іншого — слова, думки, образу. І вже за кілька років він обирає інший шлях: у 1980 році закінчує Літературний інститут у Москві — відомий осередок письменницької школи.
Його професійне становлення було непростим. Після навчання Назаренко працював муляром на будівництві — досвід, який, попри фізичну виснажливість, наповнив його творчість реальністю людської праці, щоденними викликами, мовчазною силою простих людей. Згодом він переїжджає до Києва, де працює журналістом на радіо. Саме у столиці починає більш активно розкриватися його літературний голос.
У 1992 році Назаренко стає членом Національної спілки письменників України — це офіційне визнання його внеску в національну літературу. Його твори публікувалися в авторитетних українських літературних журналах: «Прапор», «Сучасність», «Дзвін», «Кур’єр Кривбасу», які традиційно відкривали читачам нові імена й поглиблювали канон сучасної української прози.
Вірші Назаренка включено до таких значущих збірок, як «Мала українська енциклопедія актуальної літератури» та антологія «Вісімдесятники», яка зафіксувала голос покоління, що осмислювало себе у часи соціального перелому, політичних змін та глибоких культурних трансформацій.
Серед найпомітніших його поетичних і прозових публікацій варто виокремити збірку віршів «Травневий тембр» (1989), у якій уже відчувається прагнення автора не просто спостерігати за світом, а проникати в саму його суть, слухати «тембр» часу, намацувати ритми буття. Його книга для дітей «Золота блискавка» (1991) — не лише спроба писати для юного читача, а й вияв його здатності до метафоричної мови, гри уяви й простоти, що часто маскує глибші сенси.
Окремої уваги заслуговує збірка новел «Механічне яйце», видана у Львові 2014 року. У цих коротких, насичених образами й алюзіями текстах Назаренко розкриває тему людини, яка шукає вихід із замкненого світу, намагається зберегти власну ідентичність, вибудовуючи внутрішній простір як єдину можливу територію свободи. Його герої — це не борці чи романтики, а скоріше інтроверти, люди на межі мовчання, ті, хто намагається втекти від зовнішнього галасу, знайти тишу й сенс у собі.
Стиль Назаренка — небанальний, образний, із притлумленою емоційністю, але високим ступенем естетичної напруги. Його слово — зважене, не випадкове. Його поезія й проза — це розмова з тим, хто чує між рядками, хто вміє бачити неочевидне.
Сьогодні творчість Володимира Назаренка залишається помітною у контексті української літератури — не гучною, не демонстративною, але вперто своєю. Він представляє тихий, але послідовний голос покоління, яке шукало нову мову після мовчання, нову поезію після пафосу, нову правду після фальші.