Микола Ферапонтович Нарушевич — поет, перекладач, педагог і жертва репресій
Микола Нарушевич народився 26 травня 1902 року в селі Василівка на Хмельниччині. Його життя тісно переплелося з долею України у ХХ столітті — через участь у національно-визвольному русі, педагогічну й літературну діяльність, а згодом — трагічне зіткнення з репресивною системою радянської влади.
Уже в юності Нарушевич виявив активну громадянську позицію: у 1919 році став одним із засновників юнацької організації при Українській соціал-демократичній робітничій партії (УСДРП) та партії соціалістів-самостійників. У той час це була не просто політична ініціатива, а вираження віри у незалежну Україну й прагнення впливати на її майбутнє. Закінчення Вінницької української гімназії у 1920 році стало важливим етапом його становлення — саме тут заклалися його національні переконання та любов до українського слова.
Після здобуття освіти Микола Ферапонтович працював учителем у сільських школах, а в 1924–1926 роках проходив строкову службу в армії. З 1926 року його життя тісно пов’язується з Вінницею — він стає інструктором з образотворчого мистецтва у трудовій школі, а також очолює художній відділ історико-побутового музею. Його зацікавлення культурою й історією проявилося не лише в педагогічній діяльності, а й у спробах осмислення минулого через літературу й мистецтво.
У 1930 році Нарушевич успішно складає іспити екстерном на літературно-лінгвістичному відділі Інституту профосвіти у Харкові. Вже через кілька років він працює у вінницькому інституті соціального виховання — закладі, що мав на меті виховання нової радянської інтелігенції. Та попри офіційну риторику часу, Нарушевич лишався вірним українській культурі й самобутньому слову.
Поетичний дебют Миколи Нарушевича припадає на 1918 рік. Його вірші друкувалися у відомих кам’янецьких часописах «Село», «Україна», «Шлях», а також у вінницьких «Республіканських Вістях». Це були тексти, сповнені національного звучання, часто критичні щодо російської культурної й політичної експансії — що, зрештою, стане одним із приводів для подальшого переслідування з боку радянських органів.
Творчість Нарушевича охоплювала не лише поезію. У вінницькому літературному збірнику «Струмінь» з’являються його переклади з польської мови. Він також співпрацював із місцевою пресою — газетою «Червоний Край» і журналами «Нова Громада», «Молодий Більшовик», «Плужанин». У 1925–1927 роках поет публікує кілька оповідань, сім поетичних творів і навіть книжку про Вінницю — усе це свідчить про його глибоку залученість до інтелектуального й мистецького життя доби.
Проте доба виявилася ворожою до тих, хто мислив вільно. 19 липня 1933 року Миколу Нарушевича заарештовують. Під час партійної конференції його звинувачують у "українському шовінізмі", називають "одним із керівників" вигаданої контрреволюційної організації. 27 жовтня того ж року його засуджують на 10 років таборів. Так почався страшний період — не лише для нього, а й для всієї української інтелігенції.
Про життя Нарушевича у таборах ми дізнаємось із книги Сергія Підгайного «Українська інтелігенція на Соловках». Там згадується, що він перебував у Біломорсько-Балтійському таборі. Сюди родичі привезли йому малого сина — Льонка, адже його дружина зникла безвісти. Це був, ймовірно, унікальний випадок: дитина, яка жила разом із ув’язненим батьком у камері. Льонок став символом надії й світла для багатьох політв’язнів. Його оточували турботою, грали з ним, навчали. Особливо близькими для хлопчика були Микола Зеров і Олекса Слісаренко — постаті, які теж стали жертвами сталінських репресій.
У 1937 році сина вивезли з табору — куди саме, залишилося невідомим. Батько ж залишився на Соловках, працював на сільськогосподарських роботах, болісно переживаючи розлуку з дитиною. 25 листопада 1937 року "особлива трійка" УНКВД Ленінградської області винесла вирок згідно зі статтями 58-10 та 58-11 КК РСФРР — вища міра покарання. 8 грудня 1937 року Миколу Нарушевича розстріляли в Ленінграді.
Його ім’я, як і імена багатьох розстріляних митців, було стерте з літератури, а твори — вилучені з бібліотек. Але сьогодні ми повертаємо пам’ять про нього. Нарушевич був не лише поетом, перекладачем і вчителем, а й живим символом української інтелігенції 1920–1930-х років — покоління, що мислило вільно, любило свою країну і, на жаль, стало жертвою терору.