Ладя Михайлівна Могилянська — українська поетеса трагічної долі, яка, попри всі випробування, залишила по собі вагомий слід у національній літературі першої половини ХХ століття. Народилася 7 листопада 1899 року в Чернігові в родині знаного письменника й громадського діяча Михайла Могилянського. Змалку зростала в інтелігентному, культурному середовищі, де цінувалося слово, книжка, духовна праця.
Середню освіту здобула в Петербурзі, закінчивши там гімназію 1917 року — в буремний час революційних потрясінь. Після повернення в Україну навчалася в Чернігівському інституті народної освіти, де ще більше заглибилася в гуманітарні науки, водночас формуючи власну поетичну інтонацію.
Перші публікації Ладі Могилянської датуються 1919 роком. Її поезії, есеї, художні тексти з’являлися в низці відомих видань того часу: "Просвещение", "Зоря", "Червоний Шлях", "Літературно-науковий вісник", "Всесвіт", "Життя й Революція", "Нова Громада", а також у чернігівській газеті "Селянське життя". Її стиль — ліричний, образний, емоційно насичений — одразу ж вирізняв її серед молодих авторів. У поезіях Могилянської поєднувалися естетизм, внутрішня свобода і трагічне передчуття епохи, що котилася в безодню.
У січні 1929 року, на тлі загострення репресивної політики радянської влади, поетесу заарештовують. На той момент вона працювала у редакції чернігівської газети "Червоний стяг". 9 липня того ж року її засуджують до розстрілу, однак вирок замінюють на десять років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Так починається довгий шлях табірної неволі: Соловки, Беломорсько-Балтійський канал, щоденні важкі роботи, життя серед в’язнів. У цих обставинах вона не полишає творчості — працює друкаркою, пише вірші російською, які публікує у журналі "Соловецкие острова", намагаючись у слові зберегти себе.
У 1933 році її достроково звільняють і вона переходить до Дмитлагу як вільнонаймана працівниця. Там Могилянська долучається до редакторської діяльності: працює над українськомовною табірною газетою "За нову людину", активно пише, друкує вірші, стає співредакторкою літературного журналу "На штурм трассы". У 1935 році виходить її перша й остання прижиттєва поетична збірка "Два канала", в якій вірші написані українською та російською мовами. У них — сум і прозріння, сила виживання і осмислення трагедії доби.
Її поезії не залишили байдужими навіть таких радянських ідеологів, як Максим Горький — той назвав їх "отличными стихами", підкресливши літературну вартість. У таборі Ладя Могилянська також написала лібрето до опери Михайла Черняка "Казка про мертву царівну".
У липні 1936 року її приймають кандидатом до Спілки письменників СРСР. Здавалося б, життя після поневірянь могло увійти в більш спокійне русло. Але — навпаки. У спробі захистити себе в атмосфері тотального доносу й страху, Могилянська зближується з начальником Дмитрівського табору НКВС Семеном Фіріним, за чутками — навіть виходить за нього заміж. Цей крок виявився фатальним.
11 травня 1937 року поетесу арештовують у справі Фіріна. Через кілька тижнів, 5 червня, її засуджують до розстрілу. Вирок виконали вже наступного дня — 6 червня 1937 року. Місцем поховання значиться Донське кладовище в Москві.
Життя Ладі Могилянської — приклад трагічного шляху митця в часи репресій. Вона писала, коли було заборонено думати вголос, і мріяла про свободу навіть тоді, коли її позбавили права на життя. Її вірші — мовчазний протест проти знецінення людської гідності й відображення внутрішньої сили, яка долає навіть безнадію.