Тарас Тарасович Матвіїв: життя, яке перетворилося на приклад служіння
Тарас Матвіїв народився 18 лютого 1989 року в селі В’язівне на Волині, що нині входить до Камінь-Каширського району. Звичайна сільська родина, у якій зростав майбутній Герой України, виховала в ньому цінності, які пізніше перетворилися на життєвий дороговказ: любов до рідної землі, мужність, чесність, відповідальність.
Уже в дитинстві родина переїхала до Жидачева на Львівщині, де й проминуло його дитинство. Тарас закінчив Жидачівську середню школу № 1 у 2006 році. Надалі обрав журналістику, вступивши до Львівського національного університету імені Івана Франка, де успішно завершив навчання 2011 року. Упродовж кількох років працював у тележурналістиці: був кореспондентом на ТРК "Ера", згодом на телеканалі TVІ, писав блоги та аналітику для низки українських медіа – зокрема "LB.ua", "Дивись.Інфо", "Львівська мануфактура новин". Писати для нього було способом мислити, діяти й впливати.
Однак справжнім переломним моментом у його житті стала Революція Гідності. Вже з 22 листопада 2013 року Тарас вийшов на Майдан. Його знали за позивним "Сармат". У складі 3-ої сотні Самооборони він брав участь у нічних чергуваннях, опорі. Він також став співкоординатором "Пошукової ініціативи" – об’єднання, яке займалося розшуком зниклих під час протестів. Працював у громадському секторі, був членом Української галицької асамблеї, а згодом ініціатором створення "Народного легіону" – організації, що поєднала в собі ідеї самозахисту, волонтерства, самоврядування.
У лютому 2014 року, коли Україна опинилася перед обличчям війни, Тарас, не вагаючись, пішов добровольцем на фронт. Брав участь у боях за селище Піски поблизу Донецька у складі Окремої добровольчої чоти "Карпатська Січ". Усе це він ретельно приховував від батьків, розповідаючи, що буцімто їздить у відрядження як журналіст. Лише через півтора року рідні дізналися правду.
Після повернення додому Тарас не пішов у тінь. Він вирішив змінювати світ на місцевому рівні – у 2015 році був обраний депутатом Жидачівської районної ради від Української галицької партії. У громадському житті був надзвичайно активним: організовував військово-патріотичні табори для молоді, створив фестиваль "Івана Купала", ініціював екологічні акції, виступав проти незаконної вирубки лісів. Його слово мало вагу, бо за ним стояла чесність.
У вересні 2018 року Тарас приймає нове рішення: вступає до Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. За рік здобуває звання молодшого лейтенанта. "Офіцер – це той, хто здатен брати на себе більше", – казав він. Це був не просто кар’єрний крок. Це був внутрішній вибір. Його мама згадує, як змінився її син: з'явилася виваженість, спокій, гордість за форму, яку він носив.
Із грудня 2019 року Тарас Матвіїв – командир взводу 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила. Його служба проходила в місті Яворів, однак війна знову кликала на схід. У квітні 2020 року він вирушає у ротацію на Луганщину. В липні, коли його взвод тримав оборону біля села Троїцьке Попаснянського району, відбувся артилерійський обстріл. Тарас врятував двох побратимів, вивів їх з-під вогню, але сам загинув від другого влучання. Це сталося 10 липня 2020 року.
Його ім’я увійшло до списку Героїв України. Посмертно йому присвоєно звання і вручено орден "Золота зірка". Він залишив по собі не лише пам’ять про мужність і вірність присязі, а й слова, що торкаються серця.
Уже після його смерті вийшли друком дві книги:
– "Мої думки. Ритмопроза" (2022) – спроба поєднати поетичну емоційність з журналістською правдивістю;
– "Мої думки. Проза" (2023) – щирі роздуми, спогади, есеї про цінності, які тримають людину у світі, що змінюється.
Тарас Матвіїв – це більше ніж воїн, журналіст чи активіст. Це символ нової української людини, яка не чекає змін, а стає ними. Його приклад — це відповідь на запитання: як жити гідно.