Григорій Лютий — поет, закорінений у слово і землю
Григорій Іванович Лютий — український поет, чия поезія виросла на ґрунті рідного степу, серед тиші полів і людського труду. Він народився 7 лютого 1949 року в легендарному місті Гуляйполе, що на Запоріжжі — у місці, де історія переплітається з народною уявою, а дух вольниці і творчості витає ще з часів Нестора Махна. Цей край сформував у поета глибоке чуття до простору, до мови, до долі звичайної людини — і воно не полишало його впродовж усього творчого життя.
Освіту здобував у Запорізькому педагогічному інституті, який закінчив у 1973 році. Як і багато поетів свого покоління, Григорій Лютий починав із простих, але важливих справ — вчив дітей, працював у школі, був учителем, а пізніше долучився до районної преси, де навчався точності слова, уважності до життя, до щоденних людських клопотів. Педагогіка, журналістика, література — все це для нього не розділялося, а творило один потік — шлях служіння українському слову.
Поетична творчість Лютого — це тихе, чесне письмо, вкорінене в землю, у біль і радість простих людей. Його вірші не прагнуть до зовнішнього ефекту, вони глибокі у своїй простоті, вірні правді серця. У 1980-х роках вийшли друком його поетичні збірки, кожна з яких позначена особистим звучанням і тематичною повнотою.
Перша книжка — «Крилатий корінь» (1984) — вже в самій назві містить поетову метафору життя: щось, що проростає в глибину, але водночас прагне висоти. Ця збірка стала його поетичним дебютом і виявом стилістичної самобутності. Наступна книжка — «Крона вічності» (1985) — засвідчила широту авторського мислення, його філософську спроможність осмислювати зв’язок між людським і вічним, миттєвим і незнищенним. У ній відчутна туга за тривалим, а водночас — любов до життя у кожній його миті.
Третя збірка — «Червона літера вогню» (1987) — відзначається підвищеним емоційним градусом. У ній звучить голос історичної пам’яті, внутрішнього вогню, що живе в поетові, а також громадянської відповідальності. Це поезія не лише про себе, а й про світ, у якому доводиться жити, боротися, сподіватися.
Збірка «Хліб любові» (1990) — це поетичний підсумок і водночас продовження тем, розпочатих у попередніх книгах. У ній — і вдячність за прості речі, і глибока повага до людської любові, і відчуття часу, що минає. Це лірична медитація, пронизана теплотою і мудрістю.
У творчості Григорія Лютого немає штучних поз чи надмірної декларативності. Його вірші — як хліб: прості, смачні, потрібні. Вони живуть у серцях тих, хто виріс на українській землі, хто знає ціну слову, хто вміє слухати тишу.
Попри скромність і непублічність, поет залишив по собі вагомий слід у літературі Запорізького краю й України загалом. Його творчість — це свідчення, що справжня поезія не завжди кричить, іноді вона просто говорить — чесно, спокійно, щиро. І саме в цьому — її велика сила.