Степан Михайлович Литвин
(народився 10 червня 1931 року)
Поет, журналіст, педагог, публіцист — людина, яка присвятила життя слову й служінню культурі, Степан Литвин народився у звичайній селянській родині в селі Головчинці (нині — Кармалюкове) Жмеринського району на Вінниччині. Його дитинство минало під тихим шелестом сільських садів, а перші враження від рідної землі згодом проросли в поетичні образи й глибоку прив’язаність до українського слова.
Освіту здобував у технікумах, які здавалося б, мали пов’язати його життя з аграрною справою: Чернятинський плодо-ягідний технікум і Бердянський технікум виноградарства та виноробства. Але справжнє покликання перемогло — у 1954 році Степан Литвин закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Саме там остаточно визріло його рішення присвятити життя українській мові, літературі й творчості.
Після університету почав працювати вчителем української мови та літератури на Донбасі, ділячи з учнями любов до слова й передаючи їм свої знання у часи, коли українська культура часто потребувала захисту. Згодом перейшов на журналістську стежку — працював у редакціях кримських обласних газет, таких як «Радянський Крим» та «Кримська правда», де поєднував творчість із публіцистикою.
Свої перші вірші Степан Литвин опублікував ще у 1950 році — задовго до виходу дебютної поетичної збірки. Його поезія — це щирий подих епохи, сповнений хвилювань, спостережень, ліричної чутливості до природи та людської долі. Писав про те, що було поруч, — Крим і рідну Вінниччину, спогади з дитинства і шкільної пори, нелегке сьогодення і віру в краще майбутнє.
Серед його поетичних книжок, що вийшли друком:
«Серце не мовчить» (1958) — збірка, що окреслила громадянську позицію автора, його щирість і внутрішню неспокійність,
«Під небом Криму» (1960) — вірші про південний край, який на той момент був для нього домом і джерелом натхнення,
«Бентежність» (1966) — глибока лірика, сповнена особистих переживань і тривог доби,
«Рушник і шабля» (1972) — книжка, в якій поєднано образи рідної землі з історичними алюзіями, національною пам’яттю та мужністю.
Твори Степана Литвина завжди відзначалися вмінням поєднувати емоційну щирість із глибоким осмисленням часу. У його поезії звучить і голос серця, і відлуння історії, і тихе, але впевнене утвердження української духовності.
Попри скромність і стриманість, він належить до тих митців, які вміють торкнутися найтонших струн душі. Його вірші — не гучні маніфести, а тихі роздуми, сповнені любові до України, до людей, до слова.