Денис Лукіянович: життєвий шлях письменника, педагога і громадського діяча
Денис Якович Лукіянович народився 13 вересня 1873 року в селі Городниця, що нині входить до складу Гусятинського району Тернопільської області. Його дитинство минуло в родині, де панувала повага до освіти та культури: батько, Яків Лукіянович, отримав богословську освіту, однак не пішов шляхом духовного служіння. Спершу викладав у школі, а згодом працював на пошті — ця зміна життєвого шляху, ймовірно, вплинула і на формування в Denis'а критичного й незалежного мислення.
Свою освіту Денис здобував у Станіславській цісарсько-королівській гімназії, де навчання велося українською мовою. З юних років він проявляв живий інтерес до суспільних питань, брав активну участь у громадському житті, мав чітко окреслену радикальну позицію. Саме з його ініціативи в гімназії виник таємний гурток під назвою «Поступ». У цьому осередку учні обговорювали твори європейських соціалістів і позитивістів, захоплювалися новими ідеями, які пульсували в тогочасному суспільстві. Гуртківці навіть підтримували особистий зв’язок з Іваном Франком та Михайлом Павликом — видатними діячами українського визвольного руху.
Такий рух і свобода думки не залишились поза увагою адміністрації. У 1890 році діяльність гуртка було примусово припинено, а Дениса Лукіяновича разом із однодумцем Михайлом Яцковим виключили з гімназії. Цей інцидент набув розголосу завдяки Франкові, який оприлюднив у львівському часописі «Kurjer Lwowski» серію статей, де критично оцінив методи виховання в австро-угорських навчальних закладах.
Незважаючи на перешкоди, Лукіянович склав іспити на атестат зрілості екстерном і почав працювати приватним учителем. У цей час мешкав у Болехові, де продовжував своє літературне самовираження. Уже в 1894 році він обійняв посаду секретаря громадсько-політичного видання «Народ», що виходило під редакцією Павлика в Коломиї.
Наступного року, у 1895-му, він активно долучився до виборчої кампанії до Галицького Крайового Сейму. Через участь у цій політичній боротьбі Дениса було заарештовано — ще одне свідчення його глибокої громадянської свідомості.
Попри складні обставини, він продовжував здобувати освіту: у 1907 році Лукіянович закінчив юридичний факультет Львівського університету, а згодом здобув філософську освіту в Чернівецькому університеті. Саме студентські враження, атмосферу навчального середовища й суспільну динаміку тих років він зобразив у повісті «Філістер» (1909), яку присвятив пані Марії Грушевській, дружині історика Михайла Грушевського.
Літературна діяльність Дениса Яковича не обмежувалася художніми творами. Він ініціював та редагував серію книжок під назвою «Універсальна бібліотека», завдяки чому український читач отримував доступ до широкого кола інтелектуальної літератури.
У 1907 році розпочалася його викладацька кар’єра в Академічній гімназії у Львові. Протягом 27 років — до 1934-го — Лукіянович працював там учителем, а в останні три роки (1931–1934) виконував обов’язки директора навчального закладу.
Із приходом радянської влади у 1939 році його запросили до Львівського університету. Тут він викладав українську мову та читав авторські спецкурси — зокрема про Івана Франка як перекладача та про творчість Василя Стефаника.
У жовтні того ж року його включили до правління Організаційного комітету Спілки радянських письменників України. Проте членом цієї організації Лукіянович став лише після завершення війни — у 1946 році, попри те що більшість львівських літераторів долучилися до Спілки ще в 1940-му. Така відстрочка символізувала неоднозначне ставлення до нього в офіційних колах.
Постать Лукіяновича в радянському літературному дискурсі була сприйнята суперечливо. Влада демонструвала зовнішню повагу до нього, та водночас поступово вилучала його твори з бібліотек. Із часом навіть прізвище почали писати інакше — з «Лукіяновича» перетворилося на «Лук’яновича», про що з іронією згадував Богдан Горинь у своїх мемуарах «Не тільки про себе».
Творча спадщина
Денис Лукіянович залишив по собі вагому літературну спадщину. Серед його ранніх творів — «Сабашева вечеря» (1889), збірки «Новели» (1895), «Ескізи та оповідання» (1897), «Багнітки» (1899). Вагомим внеском у прозу стали дилогія «За Кадильну» (1902) та «Від кривди» (1904), повість «Філістер» (1909), романи «Під свій прапор» (1917), «Але не просто народжений» (1925), «Я — з більшістю» (1934, 1935).
У повоєнні роки з-під його пера виходять публіцистичні й літературознавчі розвідки, серед яких — «Франко і Беркут» (1956), а також спогади про Івана Франка, Ольгу Кобилянську, Лесю Українку, Осипа Маковея, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника.
Останні роки та вшанування пам’яті
Помер Денис Лукіянович 28 січня 1965 року. Його поховали на Личаківському кладовищі у Львові, на полі № 58 — поруч із багатьма іншими видатними постатями української культури. У Львові він мешкав на теперішній вулиці Кіндрата Рилєєва, 9. А в його рідному селі Городниця 1993 року було відкрито кімнату-музей, присвячену пам’яті письменника — місце, де і нині зберігають тепло його слова і дух нескореного пошуку.