Луків Микола Володимирович: шлях поета, серце якого сіє любов
Микола Володимирович Луків народився 6 січня 1949 року, напередодні Різдва, в селі Куманівці — мальовничому куточку, що розташувався на межі Вінниччини та Хмельниччини. Це село, ніби притулене до злиття двох областей, стало колискою для людини, яка згодом увійде до плеяди чільних українських поетів сучасності.
Його дитинство було позначене простотою та суворою правдою повоєнного часу. Батько, ветеран Другої світової війни, пройшов фронтовими дорогами від першого до останнього дня, зазнав контузії, пережив фашистський концтабір, а після Перемоги, не скаржачись, працював на відбудові шахт Донбасу. Мати, Антоніна Семенівна, хоч і не знала грамоти, була дивовижно поетичною жінкою: вона мала хист до вишивання і володіла дивовижною пам’яттю — Шевченковий «Кобзар» могла цитувати без жодної книжки перед очима. Від неї, мабуть, і передався Миколі той глибокий струмінь любові до слова, до краси й до глибини людських переживань.
Освіта і перші кроки в літературі
Після школи Микола Луків вступив до Немирівського педагогічного училища імені Марка Вовчка, яке закінчив у 1968 році. Уже тоді в ньому визрівала думка, що його місія — служити слову. Після училища він продовжив навчання у Києві: вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Диплом університету отримав у 1973 році, а разом із ним — і професійний старт: почав працювати завідувачем відділу поезії в редакції «Літературної України» — головної письменницької газети країни.
Саме в ці роки розпочалося справжнє становлення його як поета, як людини, для якої література стала не просто професією, а сенсом існування.
Творчість і суспільна діяльність
Микола Луків — автор понад двадцяти поетичних збірок, серед яких: «Ріка» (1973), «Політ», «Шлях», «Весняні дощі», «Отча земля», «Кущ осінньої калини», «Право на пам'ять», «Поезії», «Росте черешня в мами на городі» та багато інших. Його поезія — це не просто ліричне висловлення душі, а глибоко національний, чуттєвий, іноді трагічний і разом із тим просвітлений погляд на життя, історію, любов, пам’ять і обов’язок.
Луків — не з тих, хто заспокоюється на здобутому. Хоч за плечима в нього і десятки літературних нагород, серед яких Міжнародна премія імені Григорія Сковороди, премії імені Миколи Островського, С. Гулака-Артемовського, Всеукраїнська премія імені В. Вернадського, — він продовжує працювати, як у перші роки свого становлення. Його життєвий девіз — творити щиро, глибоко, з повагою до кожного слова і до кожного читача.
За свою творчу працю Микола Луків нагороджений орденом «За заслуги» II ступеня, орденом Святого Володимира, а також орденом Святого архістратига Михаїла — за вагомий внесок у відродження духовності та утвердження Помісної Православної Церкви України.
Поет і редактор, який формує нові покоління
Уже понад двадцять років Микола Володимирович очолює літературно-художній і суспільно-політичний журнал «Дніпро». Його редакторська робота — не просто функціональна. Це справжнє наставництво. Він активно підтримує талановиту літературну молодь, шукає нові голоси, допомагає розвивати і вдосконалювати їхню творчу мову. У редакції «Дніпра» неодноразово зростали автори, які згодом ставали відомими письменниками, журналістами, культурними діячами.
У ньому поєднуються риси справжнього інтелігента: глибока освіченість, внутрішня скромність, безумовна порядність, відчуття обов’язку перед словом і перед народом. Як громадський діяч, Луків послідовно відстоює українські цінності, підтримує культурні ініціативи, виступає за національну єдність і духовну незалежність.
Людина з відкритим серцем
Незважаючи на статус і визнання, Микола Луків завжди залишався доступним і відкритим. Його творчість — як дзеркало людських почуттів, як вишитий рушник — щирий, простий, але наповнений теплом і красою. Його вірші звучать правдиво — в них немає показної поетичності, немає риторики. Є лише щирість і глибина.
Його поезія пронизана світлом любові — до матері, до рідної землі, до Батьківщини, до кожної людини. Недаремно кажуть, що серце поета повне зерна любові. І він невпинно, день за днем, засіває цим зерном поле нашої спільної української душі.
Микола Луків — не просто поет, а культурна постать, чия тиха і глибока робота формує літературний простір України вже понад пів століття. Він і далі живе словом, творить — і сіє зерна доброти там, де, здавалося б, усе давно зчерствіло. І саме тому його слово проростає.