Дмитро Луценко — поет української пісні, що оживляв серце нації
Дмитро Омелянович Луценко народився 15 жовтня 1921 року в мальовничому селі Березова Рудка на Полтавщині, що належить до Пирятинського району. З дитячих років його життя тісно перепліталося з українською піснею — не як із жанром, а як із внутрішнім ритмом буття. У їхній гостинній оселі частими були вечори, коли збиралися родичі, сусіди, друзі, і в цих щирих зібраннях завжди звучала пісня. Батько Дмитрика мав гарний голос і був душевною людиною, що не соромилася співати від серця. Саме пісенна стихія — жива, народна, вистраждана — зросила його перші уявлення про красу.
Однак безтурботне дитинство обірвалося трагедією, яку пережив увесь народ: Голодомор забрав життя батька, а самого хлопця кинув у вир випробувань. У пошуках хліба та порятунку він вирушив на Донбас, де працював шахтарем і водночас навчався у гірничо-промисловому технікумі. Цей ранній досвід праці й боротьби за виживання загартував його характер.
У 1938 році Дмитро вступив до Київського гідромеліоративного інституту. Але вже через два роки молодого студента мобілізували до лав армії. Йому довелося служити на кордоні з Афганістаном, а з початком Другої світової війни — взяти до рук автомат. Він став бійцем розвідувальної роти, що вимагала сміливості, витримки й готовності щомиті зустріти небезпеку. У бою в Східній Пруссії Дмитра було важко поранено та контужено — травми, що залишилися на все життя, а згодом призвели до інвалідності.
Після госпіталю він повернувся до інституту, продовжив навчання, хоча серце і душа його вже не належали лише технічним наукам. У післявоєнний період Луценко працював у провідних українських виданнях — зокрема, у газетах «Сільські вісті» та «Молодь України». Його талант помітили й запросили до української редакції Всесоюзного радіо — це була нагода донести слово до мільйонів.
1962 року вийшла друком перша поетична збірка Дмитра Луценка — «Дарую людям пісню». Назва книги була не просто символічною — вона влучно описувала суть його творчої місії. Збірку тепло зустрів Володимир Сосюра, відчувши у ній правду серця. Саме після публікації цієї книги Луценка прийняли до Спілки письменників України.
Із життям поета пов’язано й глибоко особисте кохання. На одному з творчих вечорів він познайомився з журналісткою Тамарою Іванівною — ця зустріч стала доленосною. Вже за кілька днів, не відкладаючи на потім, закохані одружилися. Їхній шлюб був коротким у часі, але сильним у почуттях. Та нещастя знову не оминули поета: трагічно померла їхня донька Лариса, якій не було ще й 17 років. Ця втрата стала тяжким ударом — саме тоді у Дмитра стався перший інфаркт. І знову, як у дитинстві, його врятувала пісня. Вона повертала до життя, лікувала душу, давала сили писати.
Дмитро Луценко став одним із найвидатніших українських поетів-піснярів. Його слова оживали в музиці Платона Майбороди, Ігоря Шамо, Юлія Мейтуса, Вадима Верменича, Олександра Білаша та багатьох інших композиторів, які відчували глибину й мелодійність його віршів. У творчому співзвуччі з цими митцями народилося понад 300 пісень. Багато з них стали народними шлягерами — такими як «Осіннє золото», «Мамина вишня», «Україно, любов моя», «Києве мій». Ці пісні живуть не просто у фондах архівів, а в серцях мільйонів українців.
Його твори виконували найкращі голоси України — Дмитро Гнатюк, Діана Петриненко, Анатолій Мокренко, Ніна Матвієнко, капела «Думка», Національний хор імені Г. Верьовки. Його пісня завжди звучала з екранів, у концертних залах, на вулицях і в серцях. Вона була щирою, тому що народжувалася з болю, з любові, з пережитого — а саме з цього і постає справжнє мистецтво.
Окрім пісенної лірики, Луценко залишив після себе понад десять поетичних збірок. Його поезія перекладена багатьма мовами світу, а значить — вона подолала кордони, як і біль, що він вкладав у свої слова. У 1976 році Дмитро Луценко отримав Шевченківську премію — разом із композитором Ігорем Шамо за пісню «Києве мій». Ця відзнака була не лише визнанням мистецького таланту, а й свідченням глибокої любові до рідного міста.
Поет пішов із життя 16 січня 1989 року — не витримало серце, стався восьмий інфаркт... Його смерть стала втратою для всієї української культури, та залишене ним слово продовжує звучати.
Починаючи з 1990 року, в його рідному селі Березова Рудка щороку проходить пісенне свято «Осіннє золото», присвячене творчості поета. Тут лунають його пісні, звучить пам’ять, яку не змити часом. А з 2001 року в Україні засновано премію імені Дмитра Луценка, яку вручають найкращим поетам, композиторам і виконавцям, що продовжують традицію живої української пісні.
Ім’ям Дмитра Луценка названа одна з вулиць Києва — як символ того, що його слово назавжди залишилось у серці столиці, серед її пісень, людей і душ.