Людмила Ярославівна Лежанська (11 березня 1947, село Вербичне Турійського району Волинської області — 9 вересня 1981, Луцьк) — українська поетеса, член Спілки письменників України з 1980 року. Її життя, сповнене внутрішньої сили й витонченого поетичного світовідчуття, — приклад незламності духу та глибокої любові до світу, попри фізичні обмеження.
Ще в дитинстві Людмила перенесла важку хворобу, після якої назавжди залишилася прикутою до інвалідного візка. Та попри складну долю, вона не втратила жаги до творчості й саморозвитку. У 1971 році закінчила середню школу заочно, а ще раніше відкрила в собі дар до малювання та вишивання, що згодом поєдналося з її головною пристрастю — поезією.
Перші вірші Людмила Лежанська почала писати ще у 1959 році, у віці 12 років. Її поетичний голос від початку вирізнявся щирістю, глибиною почуттів і тонким сприйняттям навколишнього світу. З роками її творчість набула ще більшої чуттєвості, відкритості й довіри до читача. Її поезія — це погляд на світ очима людини, яка, не маючи змоги ступити за поріг дому, бачила в найменших деталях життя цілий всесвіт.
Її твори публікувалися в журналах, літературних альманахах та колективних збірках. Лежанська зуміла віднайти в слові силу, що перетворює біль на світло, а замкнений простір — на безмежжя образів, мрій і переживань. У центрі її поезії — краса природи, ніжність до рідної землі, віра в людську доброту й нескореність серця.
Її життєвий шлях був тихим, але глибоким. Людмила не прагнула визнання, але її талант не залишився непоміченим. Справжнім свідченням пам’яті про неї є збережений особистий фонд у Волинському краєзнавчому музеї, де зберігаються рукописи, особисті речі й вишивки, які несуть у собі тепло її рук і душі.
Поезія Людмили Лежанської — це ніжний голос Волині, голос жінки, яка, попри замкненість у межах фізичного болю, розгорнула перед читачем цілий світ — відкритий, добрий, наповнений любов’ю. Її вірші й сьогодні продовжують звучати як нагадування про силу внутрішньої свободи, що сильніша за обставини.