Куровський Дмитро Мусійович — український поет, педагог, учасник Другої світової війни, жертва радянської каральної системи, людина складної долі та глибокого ліричного таланту.
Народився 1922 року в селі Мала Загорівка на Чернігівщині, в Борзнянському районі — у самому серці українського Полісся, серед широких лугів, зелених лісів і селянських традицій. Дитинство пройшло в непрості роки — колективізація, голод, а згодом і передвоєнна напруга. З 1932 по 1939 рік хлопець навчався в Плисецькій середній школі, після чого вступив на філологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту. Але мирного студентського життя тривало недовго — війна перекреслила плани.
З другого курсу Дмитра мобілізували до лав Червоної армії. Служив авіатором-стрільцем на бойовому літаку. Закінчив війну у Варшаві, пройшовши крізь усі її випробування, зберігши при цьому в душі жагу до поетичного слова. Ще під час фронтових років писав вірші, які зберігали в собі не лише силу духу, а й тонке відчуття краси, болю й надії. У його службовій характеристиці тих років зазначалося: "незаурядные качества растущего литератора" — недарма його талант помічали навіть у суворій військовій атмосфері.
Після перемоги повернувся до Ніжина й завершив навчання, згодом вступив до аспірантури при Київському державному університеті. Попри багатогранну освіту, не став чиновником, обрав шлях педагога. Викладав українську мову й літературу в педагогічних інститутах Миколаєва та Чернігова, а також у школах Устилуга й Чернігова. Його покликання — учителювати — завжди йшло поруч із поетичною творчістю.
Перші вірші Дмитра Куровського з’явилися ще в 1937 році. Вони одразу ж привернули увагу, однак не лише шанувальників літератури — через «недостатню ідеологічну лояльність» до радянського режиму його творчість потрапила під підозру. Проте поет не зламався — продовжував писати, вірити в слово, у свою рідну мову.
У 1950–1960-х роках працював кореспондентом, інспектором обласного відділу освіти. Але головною справою залишалася педагогіка й поезія. У 1971 році став одним із засновників Чернігівського осередку Національної спілки письменників України, де й отримав членство.
Однак доля видалася непростою. У 1970–1980-х роках за незалежність думки й творчості став жертвою радянської каральної психіатрії — типова доля для чесних і небайдужих митців того часу. Його змушували мовчати, ламали волю, але не знищили духу.
Дмитро Куровський помер на 66-му році життя, залишивши по собі щире, життєдайне слово, яке не згасає. Похований у рідному селі — на тихій чернігівській землі, яка дала йому силу, пам’ять і рід.
Основні видання:
- «У домі ріднім» (1959) — перша поетична збірка, у якій домінує тема любові до отчого краю, родинного затишку, моральної гідності.
- «Андрійко і чечітка» — одна з перших дитячих збірок, написаних поетом.
- «Миропілля» (1966) — книга глибоко пейзажна, де слово тісно переплетене з природою й духовністю.
- «Польова сторожа» — збірка, що продовжує ліричну традицію й фольклорні мотиви.
- «Хвала долі» (1982) — поетичне осмислення пройденого шляху, зрілості, вибореної внутрішньої свободи.
Також за життя вийшло 12 книг для дітей, у яких автор говорив із малечею просто, чесно і з любов’ю.
Посмертні видання:
- «Приду таким, як є…» (1996) — збірка щирої інтимної лірики, голосу справжнього.
- Роман «Недосвіт» (2003) — художнє осмислення епохи крізь долю звичайної людини.
- «Далекі музики» (2012) — книга, приурочена до 90-річчя з дня народження митця, стала ще одним визнанням його вагомого внеску в українську поезію.
Дмитро Куровський — один із тих, хто пройшов крізь репресії, війну, мовчання, але не зрадив слову. Його творчість — це чесна сповідь перед людьми й землею. Справжній педагог, поет, борець і співець українського серця.