Анатоль Петрович Курдидик — український письменник, журналіст, драматург і культурний діяч, чия життєва й творча доля охопила кілька країн і десятиліть, залишивши глибокий слід як у літературному процесі Західної України, так і в українській діаспорі. Народився 24 липня 1905 року як Анатоль-Юліан Курдидик, у родині греко-католицького священника о. Петра Курдидика та його дружини Стефанії з шляхетного роду де Остоя Стеблецьких. Місцем народження став Підгайці (нині — Тернопільська область), де батько служив на парафії Успіння Пресвятої Богородиці. Рід Курдидиків походив із Бовшева, і мав давнє селянське, глибоко патріотичне коріння.
Перші роки життя майбутній літератор провів у селі Покропивна, де його батько був душпастирем до 1919 року. Початкову освіту здобував у Тернополі, а під час російської окупації 1916 року вступив до знаної Української академічної гімназії у Львові. Саме там, у середовищі національно свідомої молоді, формувалося його світобачення. У 1924 році, ще перед завершенням навчання, польська влада заарештувала його за політичну активність, ув’язнивши на три місяці у бережанській тюрмі. Вийшовши з неї, Анатоль, як політичний в’язень, отримав дозвіл скласти матуру, що й зробив у 1926-му.
Того ж року вступив на юридичний факультет Ягеллонського університету (нині Львівський національний університет), однак невдовзі був мобілізований до польської армії. Служив у Піньчуві в піхотному полку. Там його знову затримали — вже за зберігання нелегальної української літератури, зокрема видання «Сурма» (орган УВО). Після кількох місяців в армійській в’язниці у Перемишлі Курдидик остаточно обрав свою стезю — шлях українського публіциста, літератора й борця за національну справу.
Уже в юному віці Анатоль виявляв неабиякий хист до слова. Його перші публікації з’явилися у львівському літературному середовищі, зокрема в альманасі «Поступ» 1924 року. Він активно співпрацював із літературними об’єднаннями «Листопад» і «12», був учасником Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка. Писав фейлетони, новели, поезію та репортажі для цілого ряду тогочасних видань — від «Українського голосу», «Діла», «Назустріч» до гумористичних «Комара» і «Зизи».
Курдидик був не лише письменником, а й драматургом. У 1934 році його оперета «Залізна острога», написана у співавторстві з Луцем Лісевичем, з успіхом ішла на сцені театру Миколи Бенцаля. Комедія «Ой, та Просвіта» стала улюбленою серед глядачів 1938 року. Його твори — вірші, есеї, публіцистика — були широко представлені в західноукраїнській пресі міжвоєнного періоду, а під час війни — у виданнях еміграції.
З початком Другої світової війни Анатоль Курдидик опинився в еміграції. Протягом кількох років жив у Польщі, згодом у Німеччині, а після 1951 року — в Канаді. Там він знову активно включився в культурне життя: очолював Літературно-мистецький клуб у Торонто, став співзасновником Спілки українських журналістів Канади, організував подібний клуб у Вінніпезі, яким керував протягом десяти років. Був членом ОУП «Слово» і Української Вільної Академії Наук.
Журналістська діяльність Курдидика — окрема важлива сторінка. Вона розпочалася ще в Перемишлі у «Українському голосі» (1928–1929), тривала у Львові у тижневику «Неділя» (1929–1934), а згодом — у впливовому щоденнику «Діло» (1934–1939). Після радянської окупації Львова він емігрує, працюючи з 1940 по 1945 роки у Польщі як віденський кореспондент «Краківських вістей», пізніше — у таборовій пресі для українських біженців у Німеччині.
В Канаді Анатоль Курдидик не зменшив темпу: у Торонто працював у виданнях «Український робітник» та «Вільне слово» (був співзасновником і редактором), у Вінніпезі редагував «Новий шлях», співпрацював із виданням «Поступ» і до кінця життя — з «Українським голосом».
Своєю публіцистикою, громадською діяльністю і глибоким національним мисленням Курдидик відіграв важливу роль у формуванні і збереженні культурної ідентичності українців на чужині. Його журналістика була гострою, часом полемічною, завжди патріотичною. У 1974 році за заслуги перед українською громадою в Канаді він був відзначений Шевченківською медаллю Конґресу Українців Канади — однією з найвищих відзнак діаспори.
Спадщина Анатоля Курдидика — це не лише документи часу, а й живий літературний пульс українського духу, що не скорився ані за ґратами, ані у вигнанні. Його життєвий шлях — приклад того, як слово може бути засобом боротьби, пам’яті й надії.